Як ми на Кіліманджаро ходили...

         

  Зовсім і не збиралася я писати відгук про нашу подорож, але повернулися, помалу влягаються емоції, щось, навіть, потроху починає вицвітати у пам’яті, до того ж одна знайома по грузинському  вояжу ( про який я також не думала, що напишу) дуже наполягала , то ж, не судіть суворо… До того ж Андрій пожартував, що я за ті самі гроші, що й він, примудрилася пережити цю подорож двічіJ! Може комусь з вас і стане щось з цього у нагоді, як зберетеся дряпатися за хмари, туди, де ще лишилися єдині африканські льоди…

             …а починалося все так:

Спекотний серпневий день 2011 року, ми з Андрюхою та Сергієм сидимо в оточенні чорничних кущів десь посеред полонини Біла Кобила, що біля Верховини у Карпатах. Сергій зі своєю командою тиждень тому повернувся з походу по Кавказу, де вони піднімалися на Казбек, і тепер ми, наче заворожені, слухаємо його розповіді про сходження, про кавказький хребет, про бурхливі ріки, які треба переходити , та примхи погоди, які треба терпіти.

-          А наступного року ми збираємося робити Кіліманджаро, - сказав Сергій, передаючи пляшечку чудового прикарпатського бальзаму Андрію.

-          Та ні, то дуже далеко та дуже високо, ми, мабуть, не зможемо, - зауважив Андрюха.

-          Та то цілком реально, ви точно зможете! Давайте, зважайтеся!

  І перед нами, затьмарюючи кавказькі пейзажі, почала виростати та дивовижна картинка, яка запала в душу ще у дитинстві: савана, акація, жираф, та велична гора із засніженою верхівкою, що займає увесь задній план. І ми, переповнені диво – бальзамом, та сповнені бажання бути там, іти вгору, дивитися на Африку з захмарної висоти, даємо Сергію попередню згоду на цю авантюру. Ми ж вчора піднялися на Говерлу JJJ, а то вам не хухри – мухри: найвища гора України! І грамоту маємо з того приводу( сам Сергій і виписував), то ж нема приводу не погодитися!!!

             І от…

   Вечір, початок грудня 2013року, сидимо ми з Андрюхою в аеропорту Бориспіль, ледве не спізнилися… Ні, до рейсу ще часу вдосталь, а от віскі вже майже допили до нашого приїзду. Усі, окрім нас, разом їхали зі Львова, тільки Юлік, син Сергія, тепер киянин, то і приїхав останнім( до того ж зовсім не п’є, чого йому поспішатиJ).

                                       

В Борисполі.

    Зовсім скоро ми сядемо в літак і… У мене невеличкий мандраж . Так, ми ходили в гори, але, більше на відстань, аніж в височинь. Так, я за цей час прочитала силу- силенну усіляких відгуків, звітів, розповідей про сходження на Кіліманджаро від дуже різних людей, і, начебто все у всіх виходило більш-менш гладко. Але стільки ж було і статей про акліматизацію на висоті, про гірську хворобу, про статистикуLLL. Ставало якось не по собі. До того ж я ніяк не змогла себе примусити до збільшення тренувальних навантажень: тільки звичні ранкова гімнастика і десь 5 км за півгодини бігу по рівнесеньких доріжках парку. А за місяць до вильоту дала про себе знати стара травма коліна. Воно наче знає, що я щось недобре проти нього замислюю, і майже кожного разу перед походом починає витребеньки, але щоб так… Піднятися чи спуститися по східцях я могла тільки приставними шагами, а про пробіжки зась і думати! Максимум, що я була у змозі, десь за півтора тижні до подорожі почати потроху по 20 хвилин крутити педалі орбітреку. Та ще й Андрюха якось незграбно присів своїм центнером на коліно, і те , гучно хруснувши, взагалі позбавило його тренувального процесу, розпочатого місяць томуL.

    І от сидять на старті двоє кульгавих горе-туристів: з непереможним бажанням залізти на верхівку Африки, із невеличким мішком усіляких знеболювальних пігулок та величезною надією на дві додаткові ніжки – трекінгові палиці! Авантюрно? Трохи є, але не відмовлятися ж від подорожі до мрії останніх трьох років через некомплект кінцівок?! Це НЕСЕРЙОЗНО!!!

    Отже, нас десять досить таки різних людей. Половина з наших були на 6000( Сергій з Юліком, Славко зі Львова, та пан Ігор «доктор Лівінгстон»), Люба трохи не зійшла на Ельбрус( погода не сприяла), а інша половина не була вище 3000, як не враховувати гірськолижні підйомники( Славко з під Хуста, що на Закарпатті , Петро з сестрою Софійкою, та ми). За віком також повний вінегрет: нам довелося пояснювати Софійці, що Доктор Албан, то чувак, під хіти якого свого часу ми витанцьовували на дискотеках, разом, мабуть, з її матусею, а доктор Лівінгстон так само міг чинити з намиJ. Львів, Хуст, Київ, Харків. З кимось знайомі, когось вже зустрічали, когось бачимо вперше. То ж, навряд засумуємо в такій компанії в такій подорожі! А щоб закріпити наші добрі наміри, швиденько реєструємося, здаємо багаж( при цьому виявляється, що Любин ручний багаж майже такий самий, як у Славка Х( хустського) основний наплічникJJJ)і мерщій до дьюті фрі!

    Тільки у нашому рідному аеропорті дівчатка-продавчині запитали: « Вам запаковувати, чи ви тут… того..?» Звичайно запаковувати! Віскі. А ром не треба, бо ми тут… того…J

    Пілот Ейр Арабіа якось, не скидаючи добрячої швидкості зайшов у поворот, і без зупинки дав газу: наша подорож почалася!!!

                Дорога

     Майже п’ять годин в повітрі, плюс дві години різниці у часі, плюс двадцять сім  різниці у температурі - ми сідаємо в аеропорту Шаржі, біля Дубаї.

                                       

Ми над Дубаї

       Усі наші білолиці  співгромадяни відправляються в один бік - на паспортний контроль, а ми в інший -  у транзитну зону. Раптово розумієш, що ми єдині білі люди на усьому просторі аеропорту: купа різноманітних арабів, та ще більша кількість, та різнобарвність мешканців південного сходу Азії.   Тут у нас чотири години на пересадку.

       Народ  починає повзати по аеропорті у пошуках чогось цікавого. Дьюті фрі, декілька фаст фудів, трохи сувенірних крамничок, обмінники, туалети та автомат з водою – усі злачні місця, доступні транзитним мандрівникам. Потроху втома дає про себе знати, бо у літаку виходило спати лише уривками, і усі наші , примостившись десь більш – менш зручно, намагаються подрімати.

       Сонце вже зійшло достатньо високо, ідемо реєструватися на рейс Шаржі – Найробі. У залі очікування ми – десять білих плям на суцільному шоколадному фоні J. Тримаємося осторонь, хрумаємо Софійчиною морквочкою, та спостерігаємо за людьми, серед яких нам тепер бути півтори тижні. Чоловіки виглядають досить традиційно, вражають африканські панянки: більшою частиною високі, пишногрудо-пишнозаді, у яскравому вбранні, зі смачно намальованими червоним усіх відтінків губами. Дехто у якихось традиційних балахонах, але теж дуже різнобарвних, тільки мусульманська меншість у чорному. Ледве стримуюся, щоб не почати їх усіх фотати!

      По закону підлості біля мене у кріслі літака розпливається аморфне « темне у темному» і засинає ще до зльоту, стюардесі навіть складно було зрозуміти, чи вона пристебнута. Та нічого, тут летіти всього три з половиною години J! До того ж, наша дамочка дуже швидко самовільно пересіла на перший ряд, чому ми були дуже раді. За нашим маленьким віконцем все дуже піщано – жовте: спочатку холмо-гори, потім просто величезні, впізнаванні навіть з такої височині бархани, а потім, взагалі все захмарилося і аж до Аденської затоки(тієї самої, де сомалійські пірати). Отже, ми вже над Африкою, і, дивлячись вниз, розумієш, чому вони беруть в полон судна – навіть нема за що зачепитися оку, а вони тут живуть!!!

    Ефіопія, Кенія… щось потроху на землі починає сіро-зеленіти, і ось, нарешті: столиця Кенії – Найробі!

     Два різнокольорові аркуші формату А4, які треба заповнити з обох боків: все, включаючи адресу проживання у рідній країні, тільки про щеплення від жовтої лихоманки ніхто не спитавJ. Отримуємо візи. Формуляри заповнювали усі однаково, але по виході виявилося, що ми зі Славком Х облізли на 50 баксів за візу SINGLE, а усі інші стали щасливими володарями транзитних віз за 20! Стало дещо сумно, та трохи заспокоювало те, що на усіх сайтах вказувалося саме 50 доларів. Але, як наші на виїзді заплатять ще по 20, то все одно виходить лише 40, а не 50!!! Хіба що назад впускають за більші грошіJJJ.

    Джону, людині, яка нас зустрічала і повинна була забезпечити наше подальше приємне перебування на африканській землі, особливих складнощів впізнати нашу групу серед інших прибулих не було. Білолицих братів не спостерігалося взагалі!

    Я просто по інерції йшла вперед, щоб не загубити наших з поля зору, а мозок взагалі не працював – перезавантажувався! Купа різнобарвно  вдягнених африканців з усіх боків, спека, незвичні пейзажі за парканом аеропорту, купа автівок… Блін, вони усі їдуть по зустрічній смузі!!! Для мене країни з лівостороннім рухом, це Англія, Японія та Австралія. Все! Про Танзанія – колишня колонія Англії, теж записано десь на рівні географії 8-9 класів, але у якійсь іншій ділянці мозку. Тепер доводилося все це об’єднувати, але то давалося дуже не легко! Кожен раз при входженні в поворот я хапалася за сидіння: « Дідько! Куди ми по зустрічній?!»

                                                         

Перші шаги на незнайомій землі

     Наша автівка – то окрема тема! Тойота, зроблена японцями для японців. Наплічники ми позакидали зверху, а самі ледве позасовували себе у середину, щільно притиснувши колінами вуха! Спитали Джона зупинити нас десь перекусити, але він сказав, що краще буде купити поїсти десь у супермаркеті. Ми погодилися, але не очікували, що супермаркетом виявиться торгівельна точка, більше схожа на наші магазинчики на заправках, де можна купити фанту, чи випити кави, чи попросити розігріти піцу.

                                        

                                                    
                                                                              біля супермаркету

   Бакси тут не приймали, про гривню не питалися J. Усі пішли шукати обмінний пункт, а ми вирішили скористатися приватівською карткою. Взяли йогурт та сік, підійшли на касу – термінал є. Дали картку. Двоє хлопців продавців занервували, покликали якусь пані, у якій, за габаритами грудей та стегон вгадувалася як не хазяйка , то, принаймні, топ-менеджер цього закладу. Покрутивши у своїх довгих чорних пальцях з не менш довгим червоним манікюром Андрюхіну картку, вона схвально кивнула: «Master card – yes!» Дуже дякуємо, тітонько! Але з бананами на ринку така фігня з карткою не вийшла: нікуди було її прикласти до возика, на якому вони були насипані, тому довелося фрукти позичити у Сергія, який обзавівся як місцевими шилінгами, так і бананами.  

   Було цікаво, за яким курсом нам продали наші йогурти, але звіт з банку ніяк не

приходив. І, взагалі, всю дорогу, як ми їхали по Кенії, я намагалася додзвонитися до дому, сповістити про наше вдале приземлення - нічого не вийшло! Добре, відіслала SMSку, вона, начебто відправилася, але так і залишилася швондятися десь по кенійських просторах!!! Потім, вже вдома, дівчина, що опікується нашою корпорацією, пояснила, що, як ми їдемо в таку, не дуже популярну країну, треба заздалегідь дізнатися, з ким з місцевих операторів товаришує твій рідний, і потім примусово обирати саме його. Інакше, дзвонити у рейку виходить набагато дієвіше J!

   Більшість часу до перетину кенійсько-танзанійського кордону Джон віщував: про поганих танзанійських політиків, про нелегке життя його народу, про те, що ще за часів колонізації у Кенії англійцями розвивалася промисловість, а Танзанія була, так би мовити, дачною ділянкою, де проводили дозвілля. Таке становище збереглося і донині. І ще багато чого розповідав цей охочій до спілкування чолов’яга, жестикулюючи, наче сурдоперекладач, за що ще до вечора отримав від нас прізвисько ПРОПОВІДНИК, але мені було дуже погано чути, тому я зосередилася на розгляданні незвичних українському оку пейзажів за вікном.

    Чимдалі від столиці ми віддалялися, тим більше будинки мешканців ставали схожими на наші металеві гаражі та хібарки для зберігання усілякого дачного приладдя.

                       Будинки подалі від столиці…

    Всюди при дорозі купа сміття, а далі савана з рідкими слабо зеленими кущиками та невеличкими деревами, нижчими, навіть, за жирафів, що іноді траплялися. Ще були антилопи. Дорога була з чудовим рівним покриттям, та це, здається не подобалося місцевим, тому через якісь проміжки стояли загороджувальні бетонні блоки, а іноді просто лежали величезні труби, наповнені глиною. Ніяких ознак аварійності дороги, чи проведення якогось іншого ремонту не було. Усі автівки з’їжджали  на вже добре накатану по ґрунті колію і минали заваду, при цьому піднімаючи хмари пилюки, яка сіро-бурим шаром вкривала все, що знаходилося в салоні і дуже мерзотно скрипіла на зубах і свербіла у носі. Окрім того величезна кількість дуже своєрідних лежачих поліцейських, інколи, взагалі з глини. Одного разу ми бачили нещасний фольксваген седан, який просто сів брюхом на таку перепону, не змігши її подолати.

    Декілька разів у прикордонних зонах нас зупиняли поліцейські. Виглядало це дуже дивно: вони ні з ким не спілкувалися, ні на кого з нас не дивилися, обходили навколо нашу автівку, розглядаючи її так, наче б підозрювали, що от-от від неї відваляться колеса і розсиплеться фюзеляж. Ми і самі того очікували, бо наш водій нісся так, що навіть не пригальмовував на деяких з тих дорожніх незручностей, а нам доводилося тримати закритими роти, щоб з них не повисипалися зуби! J

    Десь  пів на п’яту за місцевим часом прибули на прикордонний пункт. Швидко «вибули» з Кенії, але дуже довго, в очікуванні Джона відбивалися від місцевих жіночок, які набігли невідомо звідкіля, поки ми оформлювали свою депортацію. Мить, поки я заскочила у двері нашої коробочки, і у мене на руці вже красується якийсь металевий браслет, і я вже винна одній з місцевих красунь 10 баксів. Ні, щиро дякую! Віддаю майже силоміць цю неймовірну прикрасу, за чим висувається  наполеглива вимога сфотати її. Уточнюю: сфотати? Вас? Добре… Блін, тепер я їй винна 5 баксів. Водій повідганяв цих продавчинь намист та браслетів, і позачиняв усі вікна, але моє не фіксувалося, і я ледь не лишилася 50 доларів, які вирішила заздалегідь приготувати на танзанійську таможню. Нарешті прийшов Джон, і ми рушили.

                                                        Краса, страшна сила!!!

    Переїхали нейтральну смугу, та почали реєструватися вже на танзанійській землі.

 Ті самі два листочки, що і у Кенії, тільки трохи менші, таке саме фіксування відбитків пальців. Ми вже, як заправські злодюжки знали усю процедуру: віддаєш  гроші, фото фасу фейсу, праві чотири пальці на екран, великий, ліві чотири, великий, дякую, дядько, забираєш аусвайс J.

    Перед кордоном невеличкі гори підступили дуже близько до дороги, і за вікном стало приємно зеленішати. Та тепер пейзаж знов став вирівнюватися і жовтіти, але і те не на довго: дуже скоро стало геть темно, і ми почали засинати, втративши останню надію якось зорієнтуватися у просторі. Окрім фар автівок навкруги майже  нічого не світилося, лише зрідка якісь вогники вздовж дороги позначували, що тут хтось живе.

     Вже близько восьмої прибуваємо в місто Аруші, де Джон обіцяв нам вечерю. Міняємо американських лідерів на місцевих носорогів, при цьому виявляється, що купюри по100 та 50 міняють за більш вигідним курсом, аніж дрібніші.

Місцеві гроші.

                                      

    Сіли повечеряти на якомусь літньому майданчику… Сама по собі ця назва тут звучить кумедно, але дуже схоже за антуражем з аналогічними нашими.

                                         « Зручності» у кафе))).

     Неймовірно довго чекаємо нашого замовлення. Чи то дійсно так, чи то тільки нам здалося, бо вже дуже хотілося спати. Щоб хоч якось розвіятися, починаємо розпитувати Джона власне про наше сходження. З’ясувалося, що озвучені 20 кіло - то максимальна вага, яку несе портер, наші ж наплічники, які ми їм віддаємо, не мають бути важчими за 15! Саме такі цифри я бачила на більшості сайтів, які переглядала в неті, то ж і збиралися ми саме з такого розрахунку. Тим більше, що ані кішок, ані мотузок, ані запасу провіанту ми з собою не маємо, тому мій наплічник важив 13,5 кіло, і то, враховуючи літру спирту та звичайний китайський металевий термос, наповнений чаєм. Хтось з наших почесав потилицю, та почав домовлятися з Джоном, щоб зранку скинути йому зайві речі на зберігання.

     Далі було дуже дивне спілкування, з яким, до речі, ми дуже часто стикалися  в подальшому і з Джоном, і з гідом, і в готелі. Наш новий темношкірий друг дуже чітко, повільно, і достатньо добре вимовляє усі слова, але це все одно ніяк не допомагає нам отримати відповіді на наші питання. Ну щось таке:

   -Джон, скільки в нас буде супроводжуючих ( бо кожен з тих хлопців буде нам коштувати від 7 до 10 баксів щодня, плюс ще і чайові по завершенніJ)?

   -О, друзі мої, це дуже важливе питання! На вашу групу буде 4 гіди, 1 повар, 1 помічник повара,  портери, і все!

   -Добре, а скільки ми матимемо портерів, як наші наплічники будуть не більше 15 кіло?

   - Кожен портер несе 20,  максимум 25 кілограмів ( ну, це ми вже чулиJ). Але, окрім ваших речей, ваших наметів, ваших стільців і столів( ???), посуду, їжі та води, вони мають нести ще і свої речі. Тобто, це дуже багато ваги, і робота їхня є дуже важкою! Але це дуже добре, що ви сюди їдете, білі люди! Бо танзанійський народ не дуже заможний, а ви даєте роботу цим хлопцям, отже, вони матимуть гроші,  їхні маленькі діти не будуть голодні… Спасибі вам велике, що ви до нас приїхали!

    Алілуя!!! І що? Дивимося одне на одного: хтось зрозумів, скільки в нас буде портерів? Не дуже? Перепитати? Ні, знов купа тексту, під кінець якого вже не можеш згадати з чого він починався!

    Домовилися однозначно лише про те, що завтра зранку Джон приїде за грошима,  обміняє їх у банку на шилінги, щоб розрахуватися у Національному парку Кіліманджаро за наше перебування, і за чверть дев’яту буде нас чекати біля автобусу з гідами, які подивляться наше спорядження перед від’їздом ( може хтось щось забувJ).

    Нарешті дали бульйон з куркою, при чому, щоб вони не посварилися, їх принесли на окремих тарілках. Потім ще була смажена картопля, яку тут називають чіпсами, з якимсь, ну дуже складними для пережовування м’ясо–жилами старої антилопи. Коштувало таке нам по 10 тисяч місцевих шилінгів (близько 50 гривень – цілком нормально), при цьому пиво вийшло 2500 для тих, хто дав 2500, і 10 тисяч за пляшку для тих, хто не мав менших купюр. Довелося висловити міжнародний протест, після чого нам без зайвих розмов принесли решту, хоч і не дуже скоро: ніхто тут нічого не робить скоро!J

     Джон дуже вибачався, але в нього «всі гроші на кредитці, а тут, нажаль немає терміналу…» Ми з самого початку навіть не сумнівалися, що так буде – заплатили за нашого Проповідника і водія.

     Ще близько години дороги від Аруші до пункту нашого призначення міста Моші. Вже зовсім сонні і зморені ми заселилися в невеличкий готельчик, збудований за місцевими традиціями: домівка тут розташована  по периметрі ділянки, з невеличким двориком посередині (щось на кшталт наших гуцульських ґражд). Покидали речі, швидесенько помилися і впали мертвими у не менш традиційні «протималярійні» ліжка під балдахінами.

                                          Наш готель.

                                              Ліжка у номерах з невід’ємним балдахіном від комарів

 

         Власне, початок.

    Зранку стоїть похмура погода. Пан Проповідник з’являється рівно в призначений час, і, зібравши гроші, відбуває до банку. Ми ж допаковуємо наплічники і скидаємо зайві речі. У нас дві непотрібні миски та два горнятка ( брали про всяк випадок), та ще одна Андрюхіна футболка  - все влізло в маленький пакетик. Дехто з наших скидає по невеличкому такому баулу речей. От злі люди! Намагалися завантажити отим зайвим мотлохом бідних африканцівJJJ. Тільки Славко Х молодець - нічого в його наплічнику непотрібного та вище норми немає. Більше того: навіть маленький наплічник для денних переходів у нього відсутній. Не треба нашому спартанцеві отих витребеньок!!!

    Намагаємося поснідати нашим « континентальним сніданком», але чомусь на 10 людей виходить 6 яєць, 4 якихось пончики, сік, гарбуз, чай/кава, джем, хліб ( теж не на усіх вистачає). Починаємо питатися чолов’ягу, який прямо за барною стійкою щось куховарить, де ж ще наші пончики, хліб та яйця. На що той, схожий на дуже хитрого Анкла Бенса, спочатку «нічого не розуміє», потім погоджується посмажити Софійці одне яйце, а іншим – яєць немає!!! Пончиків також!

    Що робити, їмо те, хто що спіймав, здаємо ключі від номерів і рівно о 8:45  виходимо на вулицю з речами. Ховаємося під навісом готелю, бо починає накрапувати дощик. 8:50, 9:00, 9:15 – ані Джона, ані водія, ані автобусу…

                                                        Біля готелю в очікуванні…

    Невеличка купка білих людей сидить просто на землі серед різнокольорових баулів, посеред вулиці, наповненої темношкірими мешканцями, які починають свій робочий день відчиняючи крамнички та перукарні, проносячи на головах фрукти та якесь взуття, проїжджаючи повз у автівках з «неправильним» кермом…

    Цікаво, що ми будемо робити у незнайомій країні на іншому кінці світу, як Джон не з’явиться у найближчому майбутньому? Можна, звичайно, почати іти в бік Кенії. Цікаво, за 10 днів ми дістанемося кордону?

    Спробувала відігнати від себе такі неприємні думки, але тут як тут Андрюха:

   -Ну, які пропозиції щодо проведення наших танзанійських канікул? Куди подамося з залишками наших грошей?

    Десь пів на десяту! до нас під’їхав мікроавтобус. Не той, що привіз нас вчора, і водій теж не той, але він сказав, що приїхав по нас, і – аж від серця відлягло!!! Гнітюча тиша змінилася пожвавлення і жартами. Усі почали зізнаватися, що вже майже попрощалися і з Джоном, і з грошима, і з Кілі заодно. Але пройшло ще близько 20 хвилин, перш ніж з’явився « ну дуже вибачавшийся» Джон. Але тепер, як він пообіцяв, все буде ОК! Завантажуємося і відправляємося до початку нашого маршруту.

    Вчора ми приїхали вже в суцільній темряві, тому тепер були приємно здивовані картині, яка відкривалася за вікнами. На відміну від не дуже різнобарвної савани, яка напередодні супроводжувала нас як у Кенії, так вже і в Танзанії, сьогодні все навкруги наповнилося різнобарвністю квітучих дерев та кущів на фоні соковитої зелені бананових та мангових «садочків», та ще величезної купи приємно зелених пальм, якихось дерев, та високої трави. Настрій почав відповідати усім відомій фразі на суахілі, що красувалася в салоні нашого автобусу « Акуна матата!» Зупиняємося біля якогось закладу, де Джон не дуже скоро придбав нам 10 так званих ланч-пакетів , ящик бутильованої води, і ми поїхали далі.

    Нарешті, Мачаме-гейт – початок нашого маршруту! Але і тут не все так швидко! Джона щось знов не видно – він їхав в іншій автівці. Водій намагається з нами попрощатися, але тільки після невеличкої наради ( чи не залишити його в заручниках до появи Джона) відпускаємо хлопця.

                                                    Мачаме-гейт. Початок.

    На великий заасфальтований майданчик, де ми перебуваємо в очікуванні, постійно під’їжджають автобуси, з яких висипає купа місцевих, які оточують чергову групу білих, забирають їхні речі, і потроху усі зникають десь у лісі.

    Ми вже дуже зголодніли, тому розпаковуємо наші ланчі і вони нас приємно дивують: достатньо велика котлета та омлет, затиснуті у булці, смажені курячі крильця, два бебі-банани, кекс та пакетик соку. Це просто манна небесна у порівнянні з нашим сьогоднішнім сніданком! Ми з Андрюхою подолали лише один пакет на двох. Розібрали придбану Джоном воду. Нарешті з’явився і сам Джон у супроводі нашого головного гіда Ізраеля. Того дуже здивувало, для чого у нас карімати . Нам демонструють «штатні ліжка» - паралонові матраци десь 5-6 сантиметрів завтовшки. Ми кажемо їм одностайне НАЙН! Ми зі своїмJ. Після цього на нас налітає стайка портерів, які хапають наші наплічники та відправляються з ними до ваг, а ми йдемо з паспортами на реєстрацію до рейнджерів парку. Ізраїль одразу попереджає нас, що заносити одноразові пластикові пляшки до парку неможна. Не дуже вчасно, м’яко кажучи, ми про те дізналися! Біля в’їзду у парк купа приставучих торгівців ( читай, портерів, які сьогодні нікуди не йдуть), які пропонують усілякі дрібниці. Це, наче товари на касі супермаркету: може щось забув? Тільки замість жуєк, батончиків, серветок та презервативів тут капелюхи від сонця з написом Кіліманджаро, рейнковери, дощовики, «багаторазові» пластикові пляшки. Причому, як здалося, вже багато разів багаторазові! Знову наше рішуче НАЙН! У нас усіх є термоси, питні системи, фляжки та «правильні» пляшки. А заховані в наплічники запаси води ми нікому не показувалиJ. Тільки у Славка Х нічого не було, але спартанцю і вода зайва!!!

                                                        На старті!

     При реєстрації Андрюха звернув увагу на те, що у графі « термін перебування»  було вказано 6 днів. Але ж наш маршрут розрахований на 7! Беручи до уваги різний рівень підготовки нашої команди, Сергій навмисно обирав варіант, хоча і дорожчий, але з найкращою можливістю акліматизації. Одразу питаємося Ізраеля, який запевняє нас, що усе так, як і було домовлено: у нас семиденна подорож!

    Поки портери пакують-розподіляють речі, ми очікуємо під величезним навісом. От забрали невеличку групу, здається французів. От ще двох… Стає тихо і пусто. Ми останні, а вже майже друга година дня. Нам же ж ще піднятися сьогодні з 1800 до 3000, де запланована наша ночівля. Коли ж ми встигнемо?

    По деревах навкруги нас починають стрибати галасливі мавпи та ще якісь тварючки, схожі на великих щурів . Ми намагаємося підманити їх бананом,  але до нього несподівано підлітають два величезних місцевих ворони з білими комірцями, та страшенними дзьобами. Спостерігаємо за ними трохи з осторогою.

                                                                Ворон.

    Та от, нарешті, прийшла і наша черга почати подорож до засніженої верхівки Африки, ні, до картинки з дитинства! І ми слухняно рушаємо за нашими гідами.

    Широка дорога, відсипана камінцями, якісь дерева, всюди вкриті лишайниками та папороттю, яка лізе вгору по стовбурах – все це дуже нагадувало кавказькі ліси, і аж ніяк ні екваторіальні. Але потроху почали траплятися величезні фікуси, які ми звикли бачити виключно у горщиках на підвіконні, довгі гнучкі ліани, звисаючі з якихось неймовірних велетнів, і деревовидна папороть. Остання просто шокувала Андрія. Ні, звісно, він чув про таке на уроках географії та біології, але чути, та дивитися на картинки у підручнику, то одне, а зовсім інше торкатися рукою оцих живих копалин, які пам’ятають динозаврів, мамонтів, і Андрюхіних же далеких голозадих родичів.

                                                                   Папороть.

     Наша Люба, ботанік за фахом, не стрималася, та полізла у самі хащі фотати усі ці дива, а потім, вже вилізши, раптово злякалася: « Ой, а зміюки тут є?» Дуже вчасне питання! Але нас запевнили, що нічого такого на горі немає. От і добре, але мені чогось все одно не хотілося сходити зі стежини. Це вже на рівні підсвідомості: ідучи нашим рідним лісом ти розумієш, що то злетіла налякана пташка, то, скоріш за все, побігла мишка, а це вже схоже на змію, і треба мерщій вшиватися, не з’ясовуючи, чи вона отруйна. А тут кожен звук, кожне ворушіння, і ти розгублений: що то воно зараз вистрибне-виповзе-вилетить?! Тому за гідом, не відстаючи, і ПОЛЄ-ПОЛЄ (тобто, потроху-потроху)- це девіз усього нашого сходження.

    Висоту ми набирали, але через доволі повільний темп і гарну доріжку те зовсім не було відчутно. До того ж через постійне вертіння головою в різні боки, взагалі не було часу слідкувати, куди там іде та стежина!

                                                                  ліс

А вона ставала потроху вужчою та більш слизькою. Зупинилися трохи перепочити, а більше пофотатися, та пошукати ще зелених, але ЯГІД ОЖИНИ!!! У грудні, та ще й у Африці, та таких величезних!

    Трохи затрималися, щоб відійти вбік до водоспаду – перша африканська річечка, яку ми бачимо!

                                                                      Водоспад.

             Лізти, щоправда, довелося по слизькій глині на чотирьох кінцівках, але усі були задоволені. На нас почав осідати туман, причому так швидко, що через короткий час ми усі стали схожі на пухнастих кульбаб в ранковій росі. До того ж навкруги великі дерева поступилися місцем не дуже високим та густим деревовидним вересам, зарослим бородами з лишайників.

    Ой, що це? Палатки обабіч дороги і людський гомін. Мачаме-хат 3000! Жартуєте?! Ми що, піднялися на 1200 метрів і не помітили того? Так, це вже місце нашої ночівлі. Реєструємося в будинку у рейнджерів та йдемо шукати наших портерів і свої речі.

                                           Мачаме-хат.

     Намети вже стоять, нам приносять наплічники, та… по невеличкому тазку гарячої води! Я у шоці!!! Андрій від своєї долі розкоші відмовляється, отже, я маю шикарний гарячий душ на висоті 3000. Дивовижно!

    Швидко темніє, ну дуже швидко! Я, навіть, не встигаю з’ясувати по-світлому, де ж тут туалети. Так, на протязі усього підйому, та повсюди на стоянці дерев’яні будиночки – нацпарк, все ж таки! Цілком пристойні, єдине що, розраховані на дуже влучних відвідувачівJ. В дитинстві у бабусі в гостях я дуже боялася її туалету, бо щоразу здавалося, що зараз якесь смердюче чудовисько затягне мене у своє лігво. От би у моєму дитинстві такі шпаринки у вбиральні: через них не те що мене, малого бутуза,  а, навіть капці мої затягнути – треба було б ще попрацювати!

    Покликали вечеряти. Я, ще під  враженням від тазка з кип’ятком, а тут нове випробовування моєму туристичному світосприйняттю – наша кают-кампанія! Великий намет, в якому стоять два столи, накриті скатертинами, посуд з жорсткого пластику, металеві столова та чайна ложки, виделка та ніж. Білі люди, які звикли в походах сидіти на піджопниках на землі ( як трапиться пінь чи завалений стовбур – то ти цар!), і їсти потроху каші з родзинками, або рідкого супчику з сухариком, зараз , відкривши рота дивилися на піалки з супом-пюре, рис з соусом із тушкованих овочів з м’ясом, пухкий білий хліб, чай, каву та какаву, мед, джем та… папайю!

    Під час сьогоднішнього сходження була розмова ( чомусь серед хлопцівJ),  що ми обов’язково скинемо по парі кіл за цей тиждень на горі. Зараз же, дивлячись на цю «вечерю туристів», навіть оптимісти засумнівалися у тому, що наша туристична спільнота незабаром стане стрункішою. От якби нас годували так, як вранці в готелі, то без сумніву!

                                             Фото кают-кампанії.

    Вже зовсім ніч, хоча ще менше ніж восьма година. Неймовірна кількість зірок. Намагаємося знайти якісь знайомі сузір’я, але марно – зовсім інше небо! Довго подивитися не виходить: стає достатньо прохолодно та неймовірно сиро, по наметах збігають крапельки, наче від дощу. Тож, швиденько ховаємося і лягаємо спати десь вже о дев’ятій.

   Щоденний підйом був заявлений на сьому ранку, але вже о шостій портери наші і сусідні здіймали такий галас та гуркіт, що спати могли тільки мертві.

   Погода стояла пречудова, тому, повилазивши з наметів ми, нарешті, побачили Кілі. І, хоча то була не сама верхівка, але все ж ми отримали якісь орієнтири у просторі.

                                             Фото Кілі від Мачаме-хат.

    Сніданок нас здивував не менше, ніж вечеря. Кожного ранку ми тепер їли якусь кашу, перетерту та дуже рідку, схожу більше на суп-пюре ( слідкували, щоб ми вживали якомога більше рідиниJ),  смажені тости, смажені сосиски, омлет, чай, кава. Фрукти: ананаси, кавуни, манго, апельсини, банани, папайя – їли тричі на деньJJJ!

     Зі зборами трохи забарилися, вийшли хвилин на 15 пізніше, ніж планували, але таке було вперше і востаннє. І одразу почався доволі крутий підйом, по тим же вересам, але на відміну від вчорашнього вечора під ногами була вже не чорна вулканічна глина, а каміння. На наше щастя йшли по відносному затінку, та й то примудрилися підсмажити обличчя. Було доволі спекотно та парко. Але потроху  почало затягувати небо, а точніше, простір довкола нас, бо ми ж вже давно на висоті хмар!

                                                                  Ми в хмарах.

    Нас постійно обганяли портери, які вийшли після нас, а зараз поспішали вперед, щоб ще до нашого приходу розбити табірJ.  «Своїх» ми поки що відрізняли від інших по синім баулам, у які були запаковані наші  речі, і які вони несли на голові. За плечима ж в них були свої наплічники…Ага, а ще до деяких позаду були примотані лотки з яйцями для ранкових омлетів білих господJJJ… А ще парасолі! Бо гіди та портери на зупинках ходять під дощем з парасолями! То й що? Як ти несеш на своєму горбі стільки усілякої дурні, то чому б не взяти і зручну парасольку?!

    Слід зауважити, що майже усі вони, як і наші гіди ( в минулому, до речі, також портери) були доволі невисокі та худорляві, здавалося, взагалі, вдвічі менші за свою ношу. Але те не заважало їм дуже вправно стрибати по камінцях вгору, туди, куди ми йшли ПОЛЄ-ПОЛЄ.

                                                  Андрюха і гіди.

    Йшли ми не поспішаючи, але без частих зупинок на перепочинок – не мали у тому ніякої потреби. На відміну від тих туристів, яких ми періодично обходили по дорозіJ. Єдине що, було не дуже зручно фотати на ходу. Доводилося трохи відставати, а разом зі мною зупинялися і троє з наших гідів, які замикали колону. Це трохи дратувало. Я люблю ходити останньою, щоб мати можливість повертіти по сторонах головою, всюди позаглядати, і щоб на п’яти ніхто не наступав. Тут таке було складно. Як тільки ти зупиняєшся, тебе одразу підпирає гід. Вірніше троє, бо ми усі йшли групою, ніхто не відставав, і тому їм не було іншої роботи, як іти позаду та доволі гучно теревенити між собою. Дивна ця с у а х і л і : мені постійно здавалося, що я чую українську мову, і от-от розберу, що вони говорять, лишень підійдуть поближче -  дуже багато схожих сполучень, схожого звучання. Не дарма Сергій ще у перший же день сказав, що то наші хлопці – козаки! А вони його називали «супергайд», та «супердупа». І, якщо на перше Сергій з задоволенням погоджувався, то друге , казав, не про ньогоJ.

    Після першого ж дня в нас з’явилися прізвиська (щоб легше було нас ідентифікувати), але ми постійно чули лише про Бабу – то наш пан Ігор, який був старшим у нашій компанії, тому і став «старим» ( на суахілі), та ще Зазу – так називали Славка Л. У нього єдиного була борода, то ми думали, що воно щось таке і означає, але, коли запитали пізніше у працівників готелю, вони засміялися, та відмовилися нам таке перекласти ( Гугл теж відмовивсяJ).

    Десь години через півтори, набравши близько 500 метрів, ми зупинилися на кілька хвилин попити води. І тут я побачила Андрюху, який весь час йшов десь попереду. Його вигляд мене аніскілечки  не порадував. Складалося враження, що його весь цей час гризли бджоли: набряклі щоки та повіки, а очі стали яскраво-червоного кольору! Блін, це ж усього 3500! Що ж буде далі?! Добре, що ні в кого не було дзеркальця, а то він і сам би злякався, і його самопочуття могло б значно погіршитися, а так відчував себе набагато краще, аніж виглядавJ.

    На моє щастя Славко Х ( не той що Зазу) сказав, що йому важко йти у нашому темпі ( як це взагалі можна назвати т е м п о мJ), то він буде йти сам по собі, і з ним відстали наші замикаючі гіди!!! Але погода була вже не настільки яскравою, як вранці. Ми знову занурилися у суцільну хмару. Африки вже не було видно взагалі, зникли і вереси, залишилося тільки каміння і трава.

    Десь об одинадцятій зупинилися пообідати – сьогодні вранці перед виходом нам роздали вже знайомі ланч-пакети та сік. Андрюха потроху відходив від «бджіл», зате тепер прийшла черга Петра - він стояв, обпершись на палиці і постійно повторював: «Піпець,  блін!»

    Я запропонувала зараз же сісти і написати листа матусі, а почати його так: « Доброго дня, мамо! Пише Вам Ваш син Петро. Я зараз в Африці на висоті 3500 метрів, дякую Вам за те, що підписали мене на цю халепу…» Справа в тому, що їх з Софійкою матуся, давнішня знайома Сергія, як тільки дізналася про подорож, то одразу записалася на Кілі, потім вирішила, що у сходженні має прийняти участь уся родина. Коли ж прийшла черга брати квитки, ця пані дуже спритно зіскочила, і в подорож поїхали лише діти! От яка молодець! JJJ

    Трохи відпочивши та пообідавши пішли далі. Навкруги була вже суцільна мокра хмара, яка відкривала нам тільки невеличкий клаптик довкола дороги, рідкі кущики, та пожовклу траву серед вулканічного каміння. Десь на початку першого дійшли до Шира-кемп : висота близько 3800. Це була величезна галявина на схилі гори абсолютно витоптана туристами та портерами до чорної грязюки, з доволі рідкими та невеликими кущиками вже знайомого вересу. Було достатньо гамірно, навіть в порівнянні з попереднім днем, бо вчора стоянка була на краю лісу, та розділялася пагорбами на різні частини. А тут усі товклися разом. І це ще галявина була заповнена десь на десяту частину, бо так званий « сухий сезон» має початися тут лишень за півмісяці. Отже, мені навіть страшно уявити той натовп, який буває тут в більш популярний період. Хоча наш Ізраель казав, що під час високого сезону, через невелику  кількість дощів здіймається страшенна пилюка, тому, ще невідомо, що краще.

                                                     Фото Шира-кемпу.

    Зареєструвавшись у рейнджерів, та отримавши наші тазочки з кип’ятком, йдемо скоріше помитися. Дехто з хлопців пішов скупатися в місцевій річці, що текла неподалік. У мене такого бажання не виникає, бо густі хмари, які і до того мочили нас, тепер пролилися рясним дощем на наші голови.

    Закінчивши водні процедури засіли в кают-кампанії, щоб попити чаю, та вислухати пропозицію Ізраеля. Сьогодні, ще зранку, він запропонував: оскільки ми добре йдемо, то можемо спробувати зійти на верхівку Кілі не запланованим східним маршрутом, а більш складним та цікавим західним, пройтися по залишку кромки кратеру. Це нас не аби як зацікавило! Але на слух ми щось не дуже добре сприймали його пояснення, тому попросили принести план Кілі, та пояснити ще раз. Ізраель, принісши карту, почав дуже чітко, соваючи пальцем пояснювати: « Йдемо сюди, потім сюди, потім так, потім спимо, потім так, так і так, і ми в дамках!» Хтось щось зрозумів??? Дежавю нашого спілкування з містером Проповідником: ясно, що нічого не ясно! Просимо пояснити знов, і знов у нас не виходить 7 днів!

    Ану, друже-козаче, давай, де ночували вчора? Отут? Добре, ставимо палець. Далі, сьогодні йшли отак, і тепер ми отут? Ще один палець на карті. Далі, і знов пальці. Рахуємо – точно: всього 6! Більше того, завтра нам доведеться набрати 1000 від сьогоднішніх, а далі вже сходження! LLL

    Сергій рішуче мотає головою: « Ні, то занадто круто для нас!» Ще трохи спілкуємося поміж собою, дякуємо Ізраелеві  за пропозицію, та знов пояснюємо, що обирали цей маршрут тільки через додатковий день акліматизації. І ночувати завтра на 4800 замість запланованих 4000 наші голови не готові! Тому, ще раз дякуємо, але підемо « не дуже цікавим попсовим східним маршрутом»!!! Треба було бачити обличчя Ізраеля: на ньому все було написано, як на білому аркуші паперу! Але, вибачте, нам до того байдуже, наша ціль зійти. Все. Доречи, через 10 хвилин виходимо на невеличку акліматизацію.

    Дощик вже скінчився, і десь о пів на четверту висуваємося в бік Шира-хати. Йдемо прогулянковим темпом: поспішати нікуди, та й набір висоти за весь час усього 150 метрів, тож не пітніємо J.

                                                

     Десь на пів дороги Ізраель підкликав Юліка, та почав попереджати про неприпустимість занесення на територію нацпарку одноразового пластику ( о! почалися репресіїJJJ), мабуть, побачив, як Славко Х пив зі схованої у його наплічнику пляшки. Ми зробили «но-но-но!» Славку, а Ізраелю пообіцяли, що більше він нічого такого не побачить.

    Через годину дісталися Шира-хати. Пейзажі тут відкривалися офігенні… мабуть. Бо нам хмари демонстрували їх по невеликих шматочках: то там відкриється трохи, то тут. На мить, навіть побачили частинку Шири, найменшої з трьох вершин Кілі. Вірніше, просто залишки колишнього вулкану. Зате добре роздивилися той багатокілометровий застиглий потік лави, що сповзав тут колись у давні часи, спалюючи усе на своєму шляху.

                                                         Фото на Шира-хат. 

 

     Пів годинки повешталися, пофоталися, та повернули до дому. По дорозі наш доктор Лівінгстон-Бабу спробував водички з потічка, який ми перетинали, чим викликав купу емоцій у Ізраеля. Той сказав, що тепер – все! Навіть вони, місцеві, не вживають ту воду, попередньо не профільтрувавши, а білим людям взагалі, зась!  Кожного ранку нам наповнювали термоси та фляги водою « в дорогу», але нам з Андрюхою на всю подорож цілком вистачило тієї, якою ми запаслися ще на старті сходження. Через те мій наплічник в перший день важив 10 кіл, але ж то все одно не вага, у порівнянні із звичайним походом, де сам собі і портер, і кухар, і гідJ. Зате мали гарантовано чисту воду, хоча і з наших ніхто козлятком не став! Та й пити, чесно кажучи, під час денних переходів не так вже й хотілося, бо ходили ми тим ПОЛЄ-ПОЛЄ навіть не пітніючи ( можна ще й на футболках зекономити).

    Щоб якось повернути до життя, ну зовсім вже понурого Ізраеля, Сергій запропонував «віддячити його за особливу увагу до нас, та незапланований акліматизаційний вихід» 20 у.о., що мало дуже позитивний вплив на нашого засмаглого козакаJ!

    По поверненні до дому нас очікували дивовижні види на африканські простори, які, нарешті відкрилися нам після багаточасової облоги сірої вати. Підсвічена променями сідаючого сонця, савана то тут, то там виблискувала сріблом несподівано численних озер , а по центру цієї композиції, прямо на заході піднімався аж за хмари вулкан Меру. Усі покидали речі і побігли до краю нашої галявини, щоб зафіксувати на своїх фотіках цю неймовірну красу. А потім ще довго стояли, поки сонце зовсім не сховалося за обрій, щоб все те зафіксувалося ще й у пам’яті яскравими червоно-жовто-коричневими фарбами африканської палітри.

                                                                            Вулкан Меру.

Ще трошки посперечавшись, чи можна купатися в тих озерах туристам, чи там купаються виключно крокодили, та чи багато там малярійних комарів, ми пішли до нашої штаб-квартири. По-перше, з останнім променем сонечка зникло і тепло, а по-друге, вечеря стине ( такого ми ні в якому разі допустити не могли)J! Ну а після  неї ми вже звично вийшли у нереальну зоряну ніч, до того ж холодну, що не додавало особливого натхнення у спостеріганні за далекими галактиками!

    Андрюха попросив снодійне, бо вчора ніяк не міг заснути. Лягли знов близько 9, завтра, як і сьогодні, підйом о 7, сніданок 7-30, вихід на 8. Але до ранку ще треба було дожити… Десь посеред ночі я прокинулася від того, що дуже змерзли ноги. Доки  лежала і придумувала, щоб його таке зробити, щоб стало тепло, та щоб для цього не довелося вилазити зі спальника, Андрій рішуче сів, та почав, тихо лаючись, шарудіти у наплічнику. Незабаром звідти з’явилася тепла кофта, та теплі трекінгові  штани, які лежали на сходження, і все це в миттєвість ока опинилося вже на ньому. Я ще трохи полежала, намагаючись силою волі зігрітися, але в голову вперто лізли описи спальника: « Температура ЕКСТРІМ -5, означає, що при такій температурі піддослідний екземпляр не помре від переохолодження, але і відпочити не зможе…» От, дідько! Довелося вилазити і вдягати термобілизну, та ще одну пару шкарпеток. Все, завтра спатиму в теплому спальнику! Справа в тому, що Андрюха мав тільки тонкий спальник, тому ми взяли 2 з  температурою єкстріму  -5, та один мій зимовий. Але, поки було достатньо тепло, вирішили спати в тоненьких, придурки!

    Коли я вийшла з ранку на двір, трохи не навернулася в своїх шльопках: все, що  вчора було мокрою глиною, тепер вкрилося кіркою криги. Так  он чому вночі було так холодно! Народ також довго не залежувався, усі швиденько вдяглися і повилазили грітися на сонечко, яке щойно визирнуло з-за схилу гори. Ділилися враженнями у кого що позамерзало, а ще засумнівалися у правильності рішення щодо відмови від їхніх матраців, бо тут ніхто не вибирає камінці, перш ніж ставити намети ( та то, мабуть, і не дуже вдячне зайняття на схилі вулкану).

    Мені на моєму всесезонному  Терм-а-ресті  було глибоко байдуже до того, а тим, хто спав на іжевських пінках дуже давило в боки ( ну, наче принцеси J!).

    Але ранковий полумисок кип’ятку, та гарячий сніданок, швидко покращили настрій і зігріли нас. До того ж сонце, яке вже добре почало гріти, ще до виходу примусило скинути куртки.

    Сьогодні вийшли вчасно. Нас очікував підйом на 4600, а потім спуск на 3900 до наступної стоянки. Портери такою фігнею не займалися, тому сьогодні ми йдемо різними маршрутами, не заважаючи одне одному. Славко Х тримався позаду, разом з супроводжуючим гідом, це мене порадувало: отже, можна робити скільки завгодно фоток, а потім спокійно наздоганяти своїх, без постійної опіки за спиною. Але, пофотавши пейзажі, та трохи прискоривши крок я зрозуміла свою помилку: 4000, це тобі не 2000!!! Я ж, навіть не бігла, просто скоро пішла, і все: дихалка збилася, довелося хапати повітря ротом, наче витягнута з води риба, у скроню хтось постукав: «Є хто не будь вдома???» Зробивши таке ще раз «на біс»,  так би мовити, для чистоти експерименту, і отримавши таку саме задишку, вирішила, що ну їх нафіг, ці фотаJ, і пішла далі, як усі – ПОЛЄ-ПОЛЄ!  

              

                                                           Підйом від Шира-кемпу.

                                          

    Сергій весь час намагався тримати Славка Х в полі зору, і неодноразово попереджав Ізраеля, щоб ніхто з гідів не повів його іншим маршрутом. Бо в нашого Супергайда  з’явилася підозра, що Славко Х може чухнути за портерми, пославши до дідька той підйом на 4600, бо вже вчора Бабу давав йому діакарбL. А сьогодні пан Ігор віддав Славку Х ще й свої палиці ( а  нащо вони такому файному хлопцю?!), і тепер йшов позаду і вголос ( так він робив завжди) розмірковував – на цей раз про висоту.

  - Щось не чутно ваших розмовок, панове туристи?! Все, дихалки не вистачає?

    Усі мовчать, прислухаючись до свого дихання, і, мабуть, розмірковують про вплив висоти на дихання ( а хтось точно лається про себеJ). І тут знов Бабу:

    -О! Гіркота у роті почалася…. То теж одна з ознак горнячки, майже ніхто на такі дрібниці не звертає уваги, і майже ніхто того не описує в симптомах, але дарма…

    Усі посилено починають плямкати, щоб відчути ж ту гіркоту у роті, і констатувати у себе початок гірської хвороби. І… о диво! навіть у кого нічого такого не було, відчувають таки! Добре все ж таки, коли в команді, тим більш на сходженні, а тим більш з такою кількістю «чайників» є авторитет – лікар. А у нас не просто лікар – ХІРУРГ! Тому він одразу окреслив межі своєї допомоги: « В мене є скальпель, як комусь щось заважатиме, звертайтеся, залюбки відріжу!» J От як нам поталанило! JJJ Та ще Славку Х, як ставало недобре, Бабу прописував то «набір № 7», або «сьогодні спробуємо набір № 4, як вчора №6 не дуже допоміг» J

   А тим часом навкруги стало щось зовсім вже сумно: навіть пожухла трава зникла – саме каміння L.А для різноманіття, коли на нас знов оточила хмара – мокре каміння. Добре, що на відміну від наших ґоґанівських камінців, які при найменшій волозі стають страшенно слизькими, у цих поверхня, наче наждачка: жодного разу, як би не було мокро, ноги не зслизнули!

    Отже, знову сунемося крізь хмару. Обабіч дороги трапляються галявинки снігу під дивовижно вивітреними скелями з колишньої лави.

                                                 Дорога на  Лава-тауер

                                     

    А онде, попереду, показує наш гід, височіє Лава-тауер, нам туди. Іду і не відриваючись дивлюся на ту, дійсно вежу: цікаво, як ми туди потрапимо без спеціального обладнання, невже з іншого боку є плавний підхід до цього велетня, наполовину захованого у хмару?! Як потрапимо? А ніяк! Все, прийшли! Стоянка, виявляється, розташована під тією вежею, і знов несподівано випірнула прямо перед нами. Це невеличка( в порівнянні з попередніми, та наступними) площадка на перевалі під скелею і є зупинка Лава-тауер. Не дуже популярна, як зважити на кількість наметів. При нас чиїсь портери встановлюють намет-вбиральню з біотуалетом всередині, бо стаціонарних «зручностей» тут вже немає.

                                                                        Лава-тауер.

                                        

    Великі сірі – це лавокамені, а маленькі сірі, що всюди снують під ногами – це горобці та миші, іноді побільші – щури. Серед усього цього різноманіття кольорів сідаємо з’їсти вміст своїх  ланч-пакетів, та хоча б пів годинки поакліматизовуватися. Як тільки починаємо шарудіти пакунками, звідусіль збігаються миші, тож доводиться слідкувати, щоб вони не поналазили у скинуті на землю наплічники.

                                                                        Мишка )))

                                                          

    Сидимо, не дуже активно їмо: голова не болить, але відчуття, що той бегемот з « Ну, постривай!»  пробує її на «стиглість», але в іншому – цілком нормальне самопочуття. Андрюха при підйомі вже традиційно припух, але трохи посидів і  скоро прийшов у норму.

     Після обіду нам треба було скинути 700 метрів висоти. Як тільки почали йти униз – припустив дощ, а через деякий час взагалі почалася гроза, і дуже стрімко стала наближатися до нас. У якийсь момент просто почався біг вниз, бо на цьому відрізку ми були єдиними витворами невулканічного походження, і окрім нас зацікавити блискавку було нікому. Тільки коли почали з’являтися якісь чудернацькі пальмочки та кущики, ми трохи пригальмували. Дощик потроху вщухав, і знов з’явилася можливість крутити головою, та фотати. Почалися річечки, водоспадики, довколишня ж рослинність більше нагадувала якісь театральні декорації: абсолютно бутафорського вигляду дерева та кущі, наче навмисно встановлені тут серед каміння, задля кадру « Я і Африка»!

                                                          

     Знов несподівано з’явився попереду наш табір Барранко-хат 3940. Сьогодні ми перші реєструємося у рейнджерів. Доки усі записуються, намагаємося пригадати, яке ж сьогодні число, та коли ж ВОНО, сходження. Виявляється, що підйом на верхівку вулкану Кібо припадає як раз на день народження Сергія – організатора нашої подорожі!

-          Ви не повірите, але то зовсім випадково так вийшло, я навіть того не планував!!!

     Ми заспокоїли нашого Супергайда, щоб дарма зайвого разу не виправдовувався – все одно НЕ ВІРИМО! JJJ

                                          Барранко-хат. Реєстрація у рейнджерів.

                                    

     Барранко-хат – це декілька чорних грязьових галявин, позбавлених рослинності, з трьох боків оточених гірськими схилами. Але на відміну від попереднього Шира-кемпу, розташовані на різних рівнях, тому ми спокійно зайняли один з них( ми ж банда, нас близько сорока!) і не мали сьогодні сусідів.

    Дуже здивував нас кам’яний!!! будинок зі стелею з прозорого марлону, що дуже несподіваною білою плямою височив серед вулканічних пейзажів, бо навіть будиночок рейнджерів – звичайна дерев’яна хатинка! Що ж то таке? Виявилося – туалет!!! Обкладений білою плиткою, розрахований на одночасний прийом декількох відвідувачів у приват-кабінках, і зі світлом! Електричним освітленням!!!

    Взагалі то, у рейнджерів є генератори, тому можна , у разі великої необхідності, зарядити телефон, або підсівший фотік( про телефон питалися – зарядка 5 баксів). Зважаючи на такий рівень комфорту Петро з Софійкою, які дуже змерзли сьогодні вночі, пішли домовлятися, щоб заночувати десь у будиночку, але їм відмовилиL. Тож ми усі поховалися у намети, бо знов, за розкладом вже J, почав лити дощ. Від «сер, бажає помитися ?» поки відмовилися  - може пізніше…

    Після денного чаю ми ще деякий час сидимо в кают-кампанії , усі, окрім Бабу, який відправився чи спати, чи зробити якісь записи у  своєму блокнотику: щось собі весь час занотовує. Сказав, що почав ще з 1986 року все фіксувати, і колись обов’язково все те видасть, та може і з нами поділиться;)

    От що значить досвід! Мені б зараз дуже стали у нагоді такі нотатки, щоб не ламати голову, згадуючи хронологію подій, та ще і ще раз не передивлятися фотографії, на яких зафіксовано дати, час, та назви, щоб нічого не наплутати – і то, не впевнена( але ж ніхто, окрім наших того не помітитьJ).

     Намагалися пограти у мафію, але щось дуже заплуталися, та більш ніж на один раз нас не вистачило, і ми порозходилися по наметах перепочити (після денного чаюJ), та перечекати дощ. Трохи боліла голова – це почалося після нашої стрімкої втечі з Лава-тауеру. Ну дуже вже злякався Аврам ( гід, що сьогодні вів нас), коли почали наближатися блискавки.

    У сусідньому наметі бубонів Петро – він теж робив своєрідні нотатки про подорож, але, на відміну від Бабу, наговорював їх на диктофон. Як пізніше ми дізналися від Софійки, сьогодні з нормативної лексики були лише союзи та займенникиJ!

    Я просто валялася, в очікуванні, що дощу все ж набридне лити на нас воду, і можна буде піти пофотати дивних представників місцевої флори на фоні ну дуже красивих скель, або густого туману – то вже як вийде. Але не вийшло ніяк! Лило аж до вечора. І не дивлячись на те, що ми зовсім по-поросячому провели цей час, але шлунки дуже швидко звикли до смачної їжі за розкладом, то ж усі збіглися в нашу їдальню по першому ж вигуку «вечеря!».

    Після цього звичайний інструктаж від Ізраеля щодо завтрашнього дня: підйом о 7-00, 7-30 снідаємо, 8-00 виходимо, палиці скрутити та почепити до наплічників, бо вони будуть заважати першу частину маршруту на підйомі. Ого, що ж то за підйом?! Перехід у нас завтра дуже невеликий, але ніхто з нас, навіть не намагається просити Ізраеля про «довше поспати», бо вже переконалися – дощ тут, як і сніданок, за графіком, і йти по ньому ( коли можна по ньому не йти!) точно не хочеться.

    Сьогодні зірок зовсім не було видно, а туман став ще густішим, і знов позаганяв нас по наметах ще до восьмої. Пам’ятаючи про сьогоднішню холодну ніч, усі почали утеплюватися. Я, нарешті, дістала свій зимовий спальник, а Андрюха заліз у два тонких, та ще й проклав між ними пуховку! І це  людина, яка тільки півроку тому зголосилася, нарешті, придбати собі «кокон», бо до того був виключно прямокутний спальник, який розстібувався, та використовувався у якості ковдри. Холод, як виявилося, чудовий засіб для подолання клаустрофобії! І, о диво! не знадобилося і снодійне – добре виспався, бо каміння не давило в боки, та було тепло. Та й, до того ж, не було сьогодні так холодно, як напередодні, то ніхто й не змерз. Тільки от конденсат… Я прокинулася серед ночі від того, що зі спальника мені почало капати на обличчя. Спросоння я злякалася, що протік намет, але з ним все було добре, а от спальник був геть мокрим з того боку, де я на нього надихала, та ще в ногах, які постійно притулялися до внутрішньої палатки через невеличкий ухил в той бік.                                          

    Не знаю , як там буває у сухий сезон, але я дуже раділа, що наші спальні мішки були на синтетичному утеплювачі, бо з пухом було б дуже сумноL!

    Четвертий день нашого сходження зустрів нас достатньо похмурою погодою. Швиденько зібравшись та поснідавши, ми вийшли раніше за інших і дуже скоро підійшли до скелі, якою милувалися зранку. Ну, а тепер – вгору! На чотирьох, бо інакше не виходило.

                                                 Стіна Барранко – нам туди!

                                               

     Знов пораділа, що каміння зовсім не слизьке і дуже пористе, тому і ноги не зслизали, і руками було за що хапатися. Так і йшли, вірніше лізли. Сьогодні портери рухалися з нами одним маршрутом, тому подовгу доводилося пропускати їх вперед , але ж то зайвий, цілком легальний шанс зупинитися та пофотографувати довколишні красоти.

                                                           На стіні.

     Під час однієї з таких зупинок Петро зізнався, що стільки, скільки ми пройшли за цей час, він за рік у Львові не проходить: весь час на автівці, а найбільша відстань, що долається за день пішки, то від ліжка до кухніJ! Так, йому важко, але він все одно дуже задоволений, і йде, вперед та вгору, ПОЛЄ-ПОЛЄ.

    Через деякий час задряпалися на верхівку. Чого – не знаю, бо навкруги все знов сіро-сіре, та мокре. Зупинилися трохи перепочити, погризти горішків, скуштувати меду від Бабу, та пропустити, нарешті вже, усіх портерів вперед. Ізраель каже, що то ми на стіні Барранко, десь 4200. Ну, йому, мабуть, видніше, де ми JJJ!

                                                                                         

    Після,  почався доволі живописний спуск по зарослим деревовидними вересами, дивовижними пальмочками, та якимись кущами і травою схилам. Під ногами була мілка сипуха та коричневий ґрунт, більш схожий на торф, який також з’їжджав під черевиками на кожному кроці.

                                                            Фото спуску

До того ж весь час доводилося переступати коріння, що стирчало просто на стежці, та похилені до землі гілки: наче по нашому жерепу йдеш! Потроху почало давати про себе знати коліно. Вгору воно йшло радо і без питань, а от вниз – стало скиглити. Я намагаюся його відволікти: он, подивися, навколо, хоч і небагато видно, але ж красиво! А он, доречи, і підйомчик, а за ним … За ним дуже знайома металева халабуда, схожа на невеличкий цирк-шапіто – резиденція рейнджерів Каранга-хати. Блін, як так піде й далі, то ми скоро взагалі забудемо: як то воно, ходити по горах?! Одинадцята година, а ми вже на місці! Заспокоювало лише те, що в нас сьогодні ще буде акліматизаційний вихід.

    Наші намети  портери ще не встигли поставити, тому пропонують « білим людям присісти відпочити на стільчиках»…

                                             В Каранга-хат.

    Тьфу на вас! Тобто, дякую, але я краще он на тому камінці посиджу, або, ще краще, піду подивлюся, що там видно. А видно знов, лише сірі пасма хмар навкруги, каміння, та нечисленні, дуже вже непрезентабельного вигляду кущики та трав’яні купини. Єдине, за що чіплявся тут погляд – поодиноко темніючі туалети десь на межі двох світів: нашого маленького, відчутного на дотик, та того неосяжного сірого… Не особливо тут розгуляєшся! Ну, то нічого, бо вже звично почав лити дощ, а тут ще й на обід нас покликали.

    Цього разу у кают-кампанії ми затрималися надовго. Спочатку читали вголос «Сніги Кіліманджаро», так би мовити « на батьківщині сюжету». Зовсім по іншому твір сприймається отут, де довкола нас ті самі страшні чорні птахи з білими комірцями, а над нами височіє та омріяна засніжена вершина… От тільки леопардів ми не бачили, та то, може, і на кращеJ!

    Зайшов Ізраель, запитав, чи ми йдемо на акліматизацію? Так, йдемо, але трошки пізніше, нехай вщухне дощ. А ще він повідомив нам про те, що помер Мандела.  

    Пам’ятаю церемонію відкриття минулого Чемпіонату світу з футболу у ПАР і цього, зовсім старенького чоловіка, на невеличкій автівці-візочку, бо самостійно ходити йому було вже важко. Пам’ятаю, як стиснуло на хвильку серце: з ним відійде в історію ціла епоха півдня Африки, власне, він і є та історія, декілька її сторінок… І от його не стало, а ми тут, у тій самій Африці. І дізналися ми про це не з новин каналу «SNN», чи «1+1», а приніс нам цю звістку чорношкірий танзанійський хлопець.

    З телефонним зв’язком тут все добре, а дехто з портерів і під час підйому, і на зупинках слухає дуже гучно радіоприймачі. Що також не дуже звично, бо в горах я звикла чути як не тишу, та своє серцебиття, то , принаймні, якісь природні звуки, як то завивання вітру, шум дощу, дзюрчання струмочків, або гуркіт річок. І вже точно не новини, чи трансляції футбольних матчів.

    Після хати-читальні  наш намет перетворився у майданчик для гри у пантоміму, чи корову, чи крокодила – то вже як у кого. За цим веселим заняттям нас і заскочили: сонце, що нарешті почало проглядати крізь хмари, та Ізраель, готовий вести групу на акліматизацію.

    Повилазивши з намету ми були дуже здивовані засніженому схилу поруч з нами, якого тут зовсім не було, коли ми прийшли до Каранги, та панорамі, що відкрилася на африканську низину. Настрій значно покращився, і, озброївшись тільки трекінговими палицями та фотоапаратами, ми, десь о пів на четверту висунулися на акліматизацію. Навкруги: вище нас, внизу, та поруч з нами пролітали легенькі білі хмарки, гріло тепле сонечко, блакить неба вперше за сьогоднішній день радувала око, та дозволяла робити гарні фота, чим ми і користалися.

                                          Акліматизаційний вихід

    Через деякий час наздогнали Славка Х, який вийшов трохи раніше за нас, щоб мати можливість йти своїм темпом. А ще далі зустріли чийогось портера, який дуже повільно, з частими зупинками йшов у тому ж напрямку, що й ми. Ізраель пояснив, що це дорога, якою ми будемо йти і завтра, а хлопець захворів, тому тепер, як може, наздоганяє своїх товаришів. Так, про лікарняний тут годі й думати! Якось на мить відчула себе майже англійським колонізатором, але швиденько відігнала від себе ті думки: вдома я ж так само змушена виходити на роботу у будь якому стані, бо то теж єдиний спосіб прокормити себе. Різниця лише в тому, що мені не доводиться нести чийсь вантаж у гори… Доречи, один з наших портерів – жінка! L

    А ще Ізраель сказав, що на наступній зупинці вже немає води, тому ще сьогодні дехто з портерів поніс туди воду, та ще завтра візьмуть з собою якусь кількість, то ж ми не будемо відчувати її нестачі. Ну, хто б сумнівався?!

    Десь через півтори години знов почали стягуватися хмари, все навкруги  почало ставати молочно-сірим, та поступово зникати, то ж ми вирішили, що далі йти немає сенсу, бо сьогоднішня ночівля десь на 4000, то ж ми вже достатньо акліматизовані, і потроху почали спускатися, щоб якраз встигнути до вечері, бо вже щось хочеться їсти ! J От вже ж зрадницький організм!!! Після вечері знов коротенький анонс на завтра від Ізраеля, та знов відбій о восьмій.

                                                    Вид на вечірній Моші.

                                           

    З ранку висовую одне око з намету: нормально! Буде сонце, видимість пречудова, приморозки на ґрунті відсутні! Хапаюся за фотік, бо вже навчена африканським досвідом, що незабаром все зникне, і починаю фотати все навкруги. Потім вже збір наплічників, та «прошу пані до кип’яточку», а потім і «до сніданку» J 

     Виходимо першими, і вже знайомою дорогою полє-полємо вгору. Без зупинок, бо нема потреби, навіть на те, щоб зробити фото. Знов дуже скоро все затягує сірим, до того ж, окрім каміння оку нема за що вхопитися, ну, хіба що за наші різнобарвні курткиJ! Місячні пейзажі навкруги. Ізраель нас таким лякав ще два дні тому, та все одно до того нам зустрічалися якісь, хоч і нещасні кущики, або пожухла травичка. А тут взагалі нічого живого! До цього я таке бачила лишень у пустелі на Синайському півострові, але там все навкруги було хоча б червоно-рудим, тобто, к о л ь о р о в и м, а тут все ніяке, сіро-безбарвне.

                                                 Шлях до Барафу.

Чи мене це засмучувало? Ані скілєчки! Тільки от фотоапаратові було важко на чомусь сфокусуватисяJ. Дорога була зовсім не складною, після підйому, яким ми ходили ще вчора, почалася досить рівна ділянка, мабуть таки з поступовим підвищенням, але через густу хмару того не було видно, а фізично взагалі не відчувалося ( ну, як на менеJ, та й Андрюха перестав, нарешті, пухнути!). Портерам нас сьогодні обганяй хоч справа, хоч зліва – наче по шосе сунемося, до того ж вже о пів на одинадцяту ми реєструємося у рейнджерів Барафу-кемпу на висоті 4600. Хвилин п’ятнадцять на перепочити, похрумати горішків та випити розданого ще з ранку соку. Якось тут зовсім інакше реагуєш і на ці «білі комірці», як Мауглі: ми з тобою однієї крові, ти і я! Поділилися горішками…

                                                                   Годуємо воронів.

    Пішли на акліматизацію. Наметів не дуже багато, але то зараз, в «не сезон», бо, піднявшись трохи вище, розумієш, скільки тут можна розмістити люду, особливо зваживши на кількість туалетів, рекордну за весь час нашого перебування на ГОРІ!

    Метрів на 150-200 вище нашого був ще один табір, дуже маленький, і чомусь лишень з німецьких Vaude… Ми позаздрили, та попхнули далі.

                                              Фото з верхнього табору.

    Почало потроху світлішати, з’явилася надія на те, що скоро визирне сонечко. Піднявшись десь до 5000 трохи більше, ніж за годину, усі присіли «акліматизовуватися».  Так, щось давило на голову, але навіть не так, як на Лава-тауєр, то ми з Андрюхою вирішили сходити пофотатися трохи правіше біля провалля, наші ж залишилися сидіти біля стежини, якою ми підіймалися. Видовище навкруги - неймовірне! Ніколи не передадуть фотографії, тим більш, непрофесійні, тієї краси, яка відкривалася навкруги, єдина їх користь: нагадати про те, що бачив автору (у даному випадку – меніJ). От ми собі і нафотали таких нотаток , та повернулися до своїх.  

                                                                Фото з акліматизації.

    Ще трошки посиділи, та й пішли донизу, на наші сьогоднішні 4600. У тому верхньому таборі з Vaude зустріли Славка Х, трошки потеревенили з ним, і, розійшлися, як у морі кораблі: йому наверх, нам в інший бік… поки що!

    Наші портери вже встановили намети до нашого повернення, та пригостили нас чаєм. Навкруги знов потрошку стали збиратися хмари, тож ми тепер бачили лише нашу площадку з наметами, а далі – сіра прірва!

    Після обіду довго обговорювали деталі завтрашнього сходження. Ізраель давав вказівки щодо одягу, радив натягти, здається по п’ять шарів на тулуби, та по чотири на дупи, на що Зазу зробив дуже круглі очі: та немає в нього тих чотирьох штанів! То, мабуть, і ні в кого не було, хіба що труси порахувати…

    Потім нам був продемонстрований невеличкий кисневий балон з маскою на випадок « якщо». Бабу взяв усі ці речі, дуже критично оглянув, покивав головою, та видав на своєму обличчі таку гримасу, що я навіть не знала, що думати про все те приладдя, і вирішила, що краще б воно нікому з наших не знадобилося.

    Ще Ізраель просив сповіщати нас не про те, що «я вже померла», а, хоча б: «Шановний Ізраелю, за чверть години, як у моєму житті нічого суттєво не зміниться, я… того…L» . З нами йдуть усі чотири гіди, та парочка портерів, як хтось не зможе нести свій штурмовий наплічник. Ще нас розставили у шеренгу: першим за нашим гідом йде Славко Х, потім Петро та Софійка, потім хто хоче, окрім Сергія та Юліка, ці панове мають замикати нашу колону. Останні даним фактом були не аби як засмучені, бо ходити в хвості не звикли, але, заради успіху нашої кампанії, зголосилися на такі незручності( сам же ж Сергій, керуючи групою, завжди ставить позаду «міцну конячку», просто сам у той час іде попереду, а тут он як вийшлоJJJ). Славко Х спитав вийти на півгодини, чи годину раніше за нас, щоб не гальмувати групу, але Ізраель на те зауважив, що знаходитися при мінусовій температурі на сходженні на годину більше – то більше ризику, і він навряд буде виправданим, бо йти ми будемо ДУЖЕ ПОЛЄ-ПОЛЄ.

    Після обіду у нас останні приготування, та відбій о п’ятій, щоб ми мали змогу виспатися до одинадцятої, на яку у нас запланований підйом. Зазу щось каже про те, що все одно ніхто нормально не зможе поспати, та ще щось каже, але я вже в наметі, вмощуюся в спальник, і не дуже розбираю його слова зовні. Так, у мене близько року було безсоння, але воно скінчилося десь на початку вересня далекого вісімдесят другого року, як я пішла в перший класJJJ. А після того, як я почала працювати, то взагалі відкрила в собі талант спати де завгодно і як завгодно! А тут гори, чисте повітря… Не було в мене тревоги перед сходженням, не було проблем з диханням уві сні, а неймовірний галас, що здіймали портери, слухаючи радіотрансляцію якогось футбольного матчу, буботіння наших, десь поруч з наметом, та денне світло, потроху почали затухати, та віддалятися у моїй свідомості, поступаючись місцем солодкому сну.

        Сходження.

   

    Мені дуже не сподобалося, коли хтось з наших козаків постукав по намету, щоб ми прокидалися. Так, я, м’яко кажучи, НЕ ЛЮБЛЮ, коли мене хтось будить, і можу послати під три чорти, як той, хто мене підняв, не встигне вчасно вшитися. Тому, з міркувань людяності, завжди прокидаюся або сама, або з ненавистю до будильника ( але він електронний, йому карму не зіпсуєш прокльоном! J). Та цього разу було інше: мені дуже не сподобався шурхіт, який з’явився після стуку по намету. До останнього сподіваючись, що мені примарилося, я розстебнула блискавку на тенті. Твою маму!!! Ні, мені не здалося: в тамбур впала добряча лопата снігу, що сповз з купола намету. Нас вже і так не слабо засипало, а заметіль не думала вщухати! Швидко вдягнувшись я вилізла на двір. Світло ліхтарика відбивалося від сніжинок, що блискавично проносилися повз ( як зірки, при переході на кібершвидкість у «Зоряних війнах» Спілберга), тому геть нічого не було видно вже за пару кроків навкруги. Пречудово! О пів на дванадцяту нас покликали чи то на пізню вечерю, чи то на ранній сніданок... Потрошку приходжу до тями, аж тут нова приємність – пішла кров з носу! Як казала моя бабуся: «Пливли, пливли, а на березі …!» Почувала я себе цілком нормально: то, мабуть, через аспірин. Перед тим, як сьогодні вкладатися спати, я раптово згадала, що в нас же, мабуть, дуже загустіла кров, а аспірину ми жодного разу не пили ще, от і виділила собі  і Андрюсі по чверті таблетки. Мабуть, дуже вже «розжижила»! Софійка запропонувала якусь пігулку, яку вона випила ще на початку нашої подорожі, теж через носову кровотечу, але ми вирішили, що, от згущувачів мені зараз точно не треба! J Запхала в ніс турундочку, забрала свій термос з кип’ятком у портерів, насипала в нього чаю, та стала за Андрюхою. Близько опівночі ми почали наше сходження.

    Снігова заметіль потрошку сходила  нанівець, і ми побачили десь попереду, вище за нас, тих, хто вийшов дещо раніше. Вірніше, не їх самих, а вогняні зміючки з ліхтариків, то довші, то коротші, в залежності від кількості людей, які йшли у гору. Але й ту картину я бачила зрідка, тільки як наш загін, в порівнянні з іншими, то просто дракон!, робив зигзаг при підйомі. А так я бачила лише Андрюхини черевики та зелені бахіли, і ще білий сніг навкруги.

    Попереду, без ліхтарика, засунувши руки в кишені, дуже ПОЛЄ-ПОЛЄ, здавалося, просто навмання, йшов наш Ізраель. За ним, також без ліхтарика, йшов Славко Х. Таким чином, якась дуже темна в нашого дракоші виходила голова. Позаду, як і домовлялися - Сергій з Юліком, а за ними троє наших гідів, та пара портерів. Поступово ми почали наздоганяти передніх зміючок. Аж раптом, Славко Х подякував усіх за компанію, та сповістив, що йде назад до Барафи! Ізраель, та Сергій трошки повмовляли Славка, але він рішуче повернув назад. Отак зіпсував простий закарпатський хлопець статистику нашому «Містеру 100%», як ще, дуже скромно, називав себе наш старший гід, маючи на увазі, що абсолютно усі його туристи сходили на пік!

    Отже, нас тепер дев’ятеро. Згадався віршик «Десять негритят»… Ні, ні, ні! То не про нас! Ми йдемо нормальним, ну дуже-дуже повільним темпом, але потрошку обходимо то одних то інших. Хтось вже присів відпочити, хтось раптово посунувся та впав… Один смішний німець, який теж сидів і відпочивав, як ми підійшли впритул, підскочив, та мало не побіг, дурний, щоб тільки не пропустити нас. Через деякий час просто знесилившись, зійшов таки вбік, давши нам дорогу. Так потроху ми вже йшли першими. У якусь мить, на повороті, в мене аж мороз по шкірі пробіг: люди позаду, що йшли дуже повільно, понуривши голови, та ще й з ліхтариками, були більше схожі на похоронну процесію, або якусь ритуальну ходу. Тьфу на вас! Більше не поверталася.

    Дихати ставало все важче. Але я, як той вояка з анекдоту, що скидає металеві двері, які весь час тягнув, і може бігти по пустелі ще чотири дні, дістаю з носу турундочку, і, диво! дихати стає набагато легше J! Зупиняємося перевести подих. Невеличка слабкість в ногах швидко ліквідовується парою ковтків чаю, та кубиком гематогену. У когось з наших тюбики з чимось енергетичним, у когось глюкоза, та якісь дуже заряджені батончики. У нас з Андрюхою був той самий гематоген по одній плитці, та ще горішки з сухофруктами, але останні було нереально дістати з кишені, не знімаючи рукавиць, то ми їх і не діставалиJ. Нічого, вистачило і гематогену!

    Десь за 5000 почався вітер, і ми знов зупинилися щільно позастібуватися та поутеплюватися, вдягти товсті рукавиці, і знов ПОЛЄ-ПОЛЄ. Дуже не хотілося мені дихати ротом, але так виходило, що на два глибоких подихи носом, доводилося робити один ротом, інакше не вистачало кисню. Сніг вже давно не йшов, і іноді ми виходили на той бік схилу, з якого відкривався чудовий вид на нічний Моші. Там зараз жарко, не так, як у нас тутJ!

    А тут ми все просуваємося і просуваємося вперед і вгору. У якусь мить Ізраель зупинився, підійшов до Люби, та, забравши її наплічник, знов пішов вперед. А через деякий час подав знак комусь з козаків, і той так само, забрав наплічник у Софійки і пішов за нею. Дудки, я вам свого не віддам! Зовсім він мені не тяжкий (термос, аптечка, невеличкий фліс про запас, та якісь дрібнички), до того ж з ним тепліше! Та мені ніхто і не пропонував понести мої речіJJJ!

    Вже потім, внизу, Софійка зізналася, що йшла, і думала, чи зараз же попросити допомоги, чи ще трошки пройти, а вже потім… І саме в цей час Ізраєль подав знак іншому гіду допомогти їй. Я не знаю, як він це бачив, бо ж дивився весь час вперед , чи, може відчував? Ще декілька разів наш Містер 99% гучно питався у Бабу, як він себе почуває - той незмінно почувався добре, принаймні, так казавJ.

    Повільний темп ходи в умовах, коли бачиш лише спину того, хто йде попереду, і нічогісінько більше – дратував. Хотілося трохи простору, та трохи швидше… Але, реально, швидше ніяк не виходило, бо, навіть, зробивши якийсь зайвий крок убік, і ще два кроки, щоб стати на місце, доводилося відхекуватися. Згадалися мені двоє хлопців, знайомих по карпатських мандрівках. Я їх називаю сайгаками, бо вони не ходять по горах, а реально б і г а ю т ь. От, якби їх сюди – вони б просто збожеволіли!

    У цей час Андрюха розвернувся і сказав: «Василь би тут сказився вже!» Василь, то один з тих знайомихJ. Цікаво, чи то в мене вже горнячка, і я почала міркувати вголос, сама того не помічаючи? Хоча, навряд, зайве слово також збивало дихання. То, мабуть, тут таке чисте повітря, що, навіть думки можуть літати від людини до людини. От і пояснення, як Ізраель вгадав про Любу та Софійку! А щодо того, що вони думали українською.., то ще один доказ, що хлопчина десь з наших - козак, тільки шифруєтьсяJ!

    На годинник я жодного разу не дивилася, бо складно було видряпати його з під застебнутих рукавів та затягнутих рукавичок, та що й дивитися: йди собі і йди! До того ж я розуміла, що перш ніж ми кудись дістанемося, повинно вже зійти сонце. То ж і чекала лише на початок світла. Потроху дихати стало легше. Ну, не те щоб прямо таки легко-легко, просто я могла не хапати повітря ротом. І тут я побачила десь зверху, праворуч від нас світ ліхтариків. От це точно – гонячка! Ми ж давно усіх випередили! Не могли ж люди вийти ще вчора ввечері?! Ні, то не горнячка, і, ні, не могли вийти вчора. Просто ми побачили туристів, які піднімалися маршрутом Маранга (чи Кока-Кола шлях), і через деякий час зустрілися з ними біля Стелла-поінту.

                                                        Фото зі Стелла-поінту.

    І де поділася задуха, слабкість в ногах, роздратування… Була вже шоста година ранку, десь за обрієм почали з’являтися перші промені сонця. Дивовижні види на засніжену зубчасту верхівку Мавензі, величезна африканська рівнина, яка проглядала крізь молочну димку хмарок, та вони – льоди Кіліманджаро! Байдуже вже було до примерзлих до фотіка пальців: я маю все це зафільмувативати!!!  

                                                                        Схід сонця над Мавензі.

                                              

                                                        Фото льодовика  та вид на Африку

    І, хоча нам залишалося піднятися ще на 150 метрів по вцілілому гребні кратеру, але вони сприймалися тут як рівнина! Та і взагалі, не було часу думати про висоту та відстань, ніхто не питав, скільки часу нам йти, усі були зайняті розгляданням довколишніх красот та їх фотографуванням.

    Вчора хтось з наших зустрів хлопця (здається, француза), який щойно спустився з гори, вірніше, зі Стелла-поінту. Далі він вирішив не ходити. Та і в деяких відгуках, які я читала ще до подорожі, писали, що зійшли або сюди, або до Гілман-поінту  (то на Кока-колівському маршруті), і далі вже не було сил йти. Я б збожеволіла, якби тут мені сказали, що все!, далі нічого цікавого, повертаємо назад! Добре, що усі ми думали однаково, тому навіть прискорилися, натхненні тим, що відкрилося перед наші очі. А ті люди, не мені їх судити, але вони просто не хотіли йти!

    Ми ж, хвилин за сорок дісталися таки Ухуру-піку, втіливши свою мрію: на власні очі подивитися на Африку з самої високої височині, та залишити цей спогад у пам’яті на все життя. Хтозна, може, зважаючи на темпи танення льодовика, наші онуки будуть знати про те, що в Африці колись була гора, вкрита кригою, тільки з шкільних підручників, та зроблених нами фото…

                                                     Фото на Ухуру-піку 5895м.   

                                            

    Та поки що ми робимо ті самі фото! Традиційне виконання Гімну, яке знімають здивовані норвежці, а ми, в свою чергу, фотаємо , як їхній «гарячий норвезький хлопчина» робить пропозицію своїй подрузі! Ну і, звичайно, співаємо «Многіє лєта», нашому Сергію, який так несподівано у свій день народження опинився у найвищій точці Африки!!!

                                                          Ми - молодці!!!

                                                                                                                                                                                                         

                                                   Пропозиція руки та серця на верхівці Африки)))

    Після півгодинного перебування на вершині, повертаємо назад, і починаємо спуск до Барафу. Тут вже кожен йде своїм темпом. Нижче Стела-поінту стає дещо гаряче: на годиннику восьма година, і сонечко вже добряче припікає, то ж починаємо потроху роздягатися. Під ногами каша з вулканічного чорного ґрунту, та снігу, що почав стрімко танути. З кожним шагом сповзаєш з цією жижею на пів метри. Як тільки прискорюєшся, починає тиснути на голову, тому намагалися пригальмовувати, як могли. Та де там!! Скоро нас наздогнали гіди, і знов почали гучно про щось теревенити, наступаючи прямо на п’яти. Коли я зупинилася, запитали, чи не допомогти мені? Авжеж: помінятися головамиJ, бо в них, схоже, все з ними було добре! Так і йшли потроху, наших попереду вже не було видно. А он і той пагорб, за яким ми побачимо верхній табір, що проходили вчора… А от і ні, за ним виявився новий пагорб!

   

    - От б…!,- то Петро, який тепер опинився позаду, здається теж був обманутий у своїх сподіванняхJJJ. Ну, нічого, йдемо, вірніше, зсуваємося далі. І не за тим, і не за наступним, а лише, здається за четвертим чи п’ятим пагорбом ми побачили вже свій табір, бо пройшли верхній трохи лівіше, і навіть не помітили його.

     Як і казав нам Ізраель: сім годин на сходження, дві години спуску – все чітко!

    Останню сотню метрів я йшла і вже планувала собі, що зараз прийду, і одразу впаду спати! Зніму фліску, верхні штани, термобілизну…Ні, останню знімати не буду, впаду прямо так, зверху спальника, щоб не втрачати часу, бо на відпочинок у нас лише 45 хвилин. Так і зробила!

    І рівно через 45 хвилин нас підняли, а ще за 15 ми зібрали речі і пішли обідати, а портери почали згортати наш табір. І тільки зараз, коли ми знаходилися на окремій від інших ділянці, ми, нарешті, хоч приблизно змогли їх порахувати: так, десь 25 портерів, та ще й плюс гіди з поваромJ - дійсно – банда!

    За обідом Ізраель знов завів свою пісеньку, про скоріше виходимо за межі парку! За це нам були обіцяні проплачений на сьогодні готель, та подорож на завтра до термальних джерел для релаксу. Голова після відпочинку в мене зовсім не боліла, чого не можна сказати про коліно, а Андрюсі довелося випити знеболювальне. Я ще до подорожі більш за все турбувалася про цей день: за планом нам треба було сьогодні з 5895 спуститися до 3100. А тепер нам пропонують взагалі дійти до 1500! А спуск, він і в Африці спускJ!!! До того ж наш Зазу взагалі не з’явився на обід. Але був один вагомий важіль: дуже вже хотілося Сергію відсвяткувати свій день народження десь ближче до цивілізації ( тобто, до зеленого зміяJ), і ми не могли йти проти волі нашого Супергайда ( як і супротив того змія). Вирішили, що як спустимося до передбаченого за розкладом Мвека-кемпу, то і дамо остаточну відповідь, виходячи з нашого самопочуття. Зазу заспокоїв нас, що йому так недобре завжди після спуску, але він зараз з’їсть пігулок, та піде хоч куди! З тим і рушили.

    Трохи спустившись, робимо останні фота засніженої верхівки, яка, наче на прощання , визирає на хвильку з проміж почавших вже стягуватися хмар.

                                                         Прощальний погляд на Кілі…

                                                    

    Маршрут Мвека, яким ми йдемо вниз, працює тільки на спуск туристів. І це добре, бо через деякий час ми зустрічаємо якісь чудернацькі одноколісні возики… труповозки, як нам пояснюють. Дуже милоJ, добре, що ми не зустрічали таких раніше, а то б нашого ентузіазму могло і поменшати перед сходженням!

                                                                     Труповозки.

    Далі була і площадка для гелікоптеру, який прилітає за тими, кому не поталанило. Але нашого чудового настрою те ніяк не зіпсувало. До того ж навкруги почала знов з’являтися рослинність, то ж було на що відволіктися. Знов, вже знайомі пожухлі трави, та невеличкі кущики, а за ними й деревовидні вереси. Пройшли якийсь табір, десь на 3900 – не наш! Нам далі, вниз. Навкруги рослинність стає все вищою, і водночас все зеленішою, а погода, вже зазвичай – мокрішою.

                                                      Метеостанція Мвека-кемпу.

     Через дві години після виходу з Барафу ми вже у Мвека-кемпі. Табір, розташований серед густого вже лісу просто величезний і дуже мальовничий. Але починає лити дощ, і нам зовсім не посміхається перспектива знов сидіти декілька годин у наметах, може й до вечері, то ж одноголосно вирішуємо йти вниз до виходу. Наші портери, які вже очікували нас на галявинці неподалік, радісними вигуками зустріли наше рішення, і швидко підскочивши, побігли вперед. Ми йшли не поспішаючи. По-перше, хотілося насолодитися цією зеленню, якої так не вистачає людям з наших широт у грудні місяці, та якої ми не бачили вже п’ять днів… Боже, всього п’ять, а здавалося, що то було колись дуже-дуже давно! Надивитися на цих тропічних велетнів, яких невідомо чи ще колись доведеться бачити!

                                               Знов у тропіках!!!

    По-друге, той дощ, звичний тут, теплий, прямий, який примушує замовкнути усе живе, і наповнює ліс лише своїм власним монотонним шумом, він ще й порозмивав нашу глиняну стежину рудими стрімкими потоками. Тож, просувалися ми, забрюхані вже по самі вуха, достатньо обережно, та все одно постійно ковзаючи по тому місиву.

    А, по-третє, ноги вже зовсім не гнулися. Навіть Софійка, яка щойно обійшла нас на повороті, так само, як і ми зістрибувала з однієї глиняної сходинки на іншу, мінімально згинаючи коліна, та перекладаючи всю вагу на трекінгові палиці. Та то були ще квіточки! Останню годину ми йшли по лісі по асфальтованій дорозі, яка все ще продовжувала спускатися. Це остаточно доконало наші ноги. Хотілося впіймати Ізраеля і трішки побити. Але його врятувала Люба, яка йшла позаду і весь час розпитувала про рослинність довкола.

    Та все колись закінчується, і ми, нарешті, спускаємося до виходу з парку Кіліманджаро. Наші портери вже переодягнені, чекають на автобус, що повезе їх додому. Ми знов реєструємося в журналі у дуже авторитетного дядька у формі, та сідаємо  в очікуванні нашого транспорту. Постійно підходять тутешні хлопці і пропонують нам помити черевики за « ван долар». Хтось з наших зголосився. Я ж, критично подивившись на свої, брудні аж до самої … фліски штани, вирішила, що помиті черевики будуть дуже дисонувати з моїм загальним образом справжнього туриста, до того ж, за цю глину добре заплачено, то я маю повне право відвезти її у якості сувеніру до домуJ! Як там у Арбеніної: « На моих ботинках пыль кубинских дорог…»

    А от і автобуси, і наш містер Проповідник у білій сорочці з білозубою посмішкою. Щиро дякуємо нашій банді супутників за гарну роботу (попередньо розрахувавшись і не забувши про обов’язкові тут чайовіJ), та роз’їжаємось в різні боки. Вони – до дому, а ми у знайомий готель в Моші. Вже там прощаємося і з Ізраелєм, який на останок видає нам (хоч і не заповнені - нічого, в нас є люди вчені, які і самі вміють писати) грамоти про сходження на Ухуру-пік – 9 бланків (от жук!). Ну от, власне, на цьому і закінчується історія нашого сходження на найвищу Білу вершину Чорного континенту…

          Ще трішки Африки.

…але ще не закінчується наша подорож, і сьогоднішній день!

    Швидко помившись і знов ставши схожими на білих людей, але тепер з червоними обличчями, ми сіли відсвяткувати наше сходження, і, знову ж таки, несподівано співпавший з ним День народження нашого СергіяJJJ прямо у нашому готелі. Це спочатку, а потім ми перемістилися в дуже колоритне місцеве кафе ( не знаю, навіть, як назвати те місце на узбіччі дороги, то й хай буде кафеJ), взявши з собою у якості провідника Майкі, хлопця з нашого готелю.

                                                     «Кухня»

                                      Чим будемо робити дезінфекцію???

     Але, ані знання англійської, ані наявність провідника, не допомогли нам з’їсти картоплі з ТОМАТАМИ, як ми хотіли, та то вже звична для нас картинаJ, тому ми і не засмутилися, а знов повернулися до готелю і обнесли їхній бар. Причому, чудова дівчина Зубара обслуговувала нас вже в якомусь халатику та рушнику на голові. І лише десь опісля півночі ми нарешті розійшлися по номерах, провівши, таким чином, на ногах більше доби з коротким відпочинком в 45 хвилин, піднявшись з 4600 до 5895, а потім скинувши 4400 на своїх двох! Якби мені про таке сказали до подорожі, то я, мабуть не повірила б в таке, і відмовилась, але ми це зробили, і всі живі і страшенно задоволені!!!

    А на завтра нас очікував обіцяний Джоном-Ізраелєм бонус – термальні джерела.

    Зранку ми знов з’їли в готелі на сніданок «хто що вполював», та поїхали до наших Хот-спрінгз. Але перед тим заїхали до магазину, у якому Джон взяв в оренду матраци, від яких ми відмовилися на сходженні, щоб було на чому полежати. Тут ми впізнали усе те обладнання, яке бачили на горі: намети, матраци, газові балони, столи, стільці, сині мішки, та багато іншого. Пішли подивилися по сувенірних крамничках. Взагалі, здається, що тут усі тільки й займаються тим, що торгують: в магазинчиках, наметах, на тацях, або просто носячи товар на голові! До Андрія підійшов хлопець, який запропонував купити в нього футболку з носорогами. Ні? То браслетик з жирафового волосся… Теж ні? Може ганджубасу?)))  

             

                                                        Торговець…

    Потім ще заїхали за вже знайомими нам ланч-пакетами (чому ми були вкотре дуже раді!!!), та Джон розпрощався з нами, побажавши приємного відпочинку. І ми поїхали по трасі на Аруші. Чудові пейзажі обабіч дороги: бананові гаї, добротні будиночки, потопаючі у зелені, квітучі різноманітними фарбами акації…

                                                             Церква в Моші.

    Але, чимдалі від Моші, тим менше ставало зеленого, а більше жовто-рудого. Аж раптом ми повертаємо ліворуч, і з’їжджаємо з асфальтованої дороги в… Африку! Якісь сірі мазані хати, спочатку ще були паркани( з битим склом, прицементованим зверху – мені здавалося, що то тільки в нас до такого додумалися))), потім і вони закінчилися. Суцільні руді калюжі по вибоїнах на ґрунті – то тутешня  дорога.

    Далі, взагалі, почалися якісь круглі хібари з очеретяними дахами, баобаби, віслюки, які у кишенях наспинних накидок переносили величезні бананові кисті, та довгі стебла цукрового очерету, худющі корови, вузькоколійка, високі чоловіки та жінки у різнобарвних балахонах та майже без волосся – це ми вже на землях масаїв.

                                                    У масаїв.

Двадцять років влада Танзанії намагалася вигнати цей народ з їхніх земель, та зробити тут мисливські угіддя, і лише у вересні 2013 року під тиском міжнародних організацій їх залишили у спокої. Боже, та тут нема на чому зупинитися оку! Усе суцільно пильно-жовте, люди щось там довбуться  у тому ґрунті мотигами (цікаво, для чого???), вода у єдиному місці в поселенні, до неї стоять черги. Причому – це розкіш! Місцеві були не в захваті, коли хтось з наших почав їх фотографувати,  порозбігалися, закриваючи обличчя. А тому, хто не одразу зрозумів – ще й жбурнули щось навздогін. Далі ми поводилися обережніше)))

                                  Розумієш, звідкіля воно взялося слово "ХУДОБА"

                                                                            Баобаб.

 А, взагалі-то, ми були у повному захваті від того, що бачили навколо. Навіть, якщо нас зараз привезуть до копанки у дворі хатинки Джонової бабусі ( як хтось з наших припустив жартома), то ми все одно будемо вкрай задоволені нашою подорожжю. Зовсім інший світ!

Вулики на дереві

    Але раптово нам відкрилася дивовижна картина оазису серед пустелі, та неймовірного кольору та прозорості та сама Хот-спрінгз, до якої ми їхали!

                                       Хот-спрінгз. 

    Надзвичайна кількість води, яка одномиттєво витікає з різних місць десь з-під землі, а через те, що ґрунт тут, як копнути трохи, то суцільна кам’яна плита, у якій промито те русло річки, то вода у ній зовсім не брудниться. І тепла!

                                        

    Тут ми вже накупалися!!! Хлопці робили кульбіти на тарзанці, чим дуже потішали місцевих ( бо окрім нас та ще чотирьох французів, білих  тут не було!) Стояти на місці у воді було неможливо, бо одразу навколо тебе збиралися маленькі рибки, та починали обкусювати тобі ноги та боки. Хоч і безкоштовний пілінгJ, та мені таке не припало до смаку! А потім, щоб до кінця вже відчути місцевий колорит, ми почали їсти ту дивну гидоту, яку Сергій з Андрієм придумали купити в Моші біля дороги.

                                         Купівля шлуночків.

    Навіть зараз пам’ятаю смак того, начеб-то козлячого шлуночка, заповненого усіляким непотребом, ще й, як з’ясувалося, напівсирого . То ж довелося його досмажувати у місцевих на вогнищі, хоча краще смакувати від того воно не стало! Але усі спробували!!!

                                         Козлячі шлуночки.

А щоб не отруїтися тим, довелося випити і наш спирт, і усю місцеву конягу  ( konjagi – танзанійський, достатньо міцний напій, трохи подібний до джину, але зроблений з великих соковитих кактусів, які ми знайшли і біля Хот-спрінгз), яку тут продавав  місцевий хлопчина. Але вона в нього дуже швидко скінчиласяJ! Трохи побродили з Андрюхою по околицях. Дерева та трава в межах трьох метрів від річки, а далі- пустеля: лише термітники))) Кожного кроку щось ворушиться у кущах, доки дивишся туди, не помічаєш, як вже вступив у кучу, здається, плодів дикого інжиру, що нападали з дерева, та по тобі вже бігають нереального розміру мурахи, топаєш ногами, щоб струсити їх – наскрізь пробиваєш капці колючками з акації , відбігаєш вбік – кров тече вже й з подряпаних об кущі рук! Хотіли скупатися десь по дорозі, але усюди в воді величезні гілки акацій та листя пальм – все нереально колюче. А коли, нарешті, знайшли більш-менш придатне місце, то з під ніг вискочив маленький крокодил… Як мені здалося! Насправді ж, просто величезний різнокольоровий ящур, який побіг просто по воді і сховався в кущах. Ні, мабуть таки, підемо купатися там, де усі!  J Африка!!!

    А в вечорі Джон повів нас прогулятися центром Моші. Було дуже пусто на вулицях, не дивлячись на те, що сьогодні було свято – День Незалежності Танзанії, та й Кенії. Тут це тихе домашнє свято. До того ж понеділок! Тож і ні у який місцевий нічний клуб на дискотеку ми не змогли потрапитиL. Проте Джон дуже просив наших хлопців ( бо, окрім Андрюхи, ніхто свій самовар до Тули не тягнувJ), не обійти увагою місцевих панянок, бо їм, біднесеньким, тут геть ніде працювати, а жити ж якось треба, отож, одна надія на туристів! JJJ

                                                 Вечір в Моші.

    Півночі та весь ранок йшов дощ. Рівнесенький такий, під який дуже солодко було спати. Через відкрите вікно було видно, як на дереві поруч потроху коливалося листя під великими краплями. Розмірений шум падаючої з неба теплої тропічної води  дарував такий спокій… А неспокій почався у Андрюхи, коли я зранку вбила двох комарів, і після них на стінці лишилися дві темно-червоні плями.

-          А вони були не малярійні? – запитав він, миттєво почавши увесь нервово чухатися.

-          Звідкіля я знаю, які вони там були?!

-          Ну, а як ти думаєш, не  м а л я р і й н і???

-          Звичайно, НІ!!!

З дитинства точно пам’ятаю, коли ввечері на світ у відкрите вікно налітала купа величезних «малярійних комарів»J, і ми від них ховалися, з головою накрившись ковдрами, і боялися висунути на зовні навіть кінчик носа. А тут маленькі – точно не малярійніJJJ! Хоча, звичайно, то не надумана проблема у цій місцині. Джон неодноразово наголошував, що від тієї хвороби гине дуже багато місцевих, особливо вагітних жінок, та малюків, і то велика проблема багатьох африканських країн. Але сам Джон разів п’ятнадцять ( з його ж слів) хворів на малярію, і нічого, живий. І ми теж будемо, бо травимося тими протималярійними пігулкамиL, та що поробиш?!

В кафе зранку зустрічала нас різнокольоровими вогниками штучна ялинка – за два тижні католицьке Різдво. Дивно вона тут виглядає на фоні пальм…

Знов поснідавши чим Анкл Бенс пригостив – ми ані трохи не засумували, бо сьогодні у нас заплановано сафарі у Національному парку Аруші, і Джон, напевно, знов нас забезпечить ланч-пакетами. Тільки Сергій з Андрієм з’їли на двох рибину з гарніром, яку нам приготували ще вчора ввечері, хоча, хто її замовляв, ми так і не з’ясувалиJ! Але Зубара так посміхалася нам своєю білозубою посмішкою, що хлопці не встояли і заплатили таки за ту рибу, та попросили залишити «на завтра». Було побоювання, що хитрий Анкл Бенс з’їсть її сам, і увімкне свій звичайний «моя твоя не понімайн!», і він майже так і зробив, але Сергій з Андрієм ДУУУЖЕ наполягали, показуючи на холодильник, і старий здався: дістав звідтіля рибу!

Вже добре знайомою дорогою поїхали в бік Аруші. Дощик потроху вщухав, але небо було затягнуте непроглядною сірою завісою. Першу частину маршруту ми їхали по парку ґрунтовою дорогою нашим мікроавтобусом. Зупинялися пару разів, щоб роздивитися вдалині жирафа з зебрами, та стадо биків. Повз дорогу бігали лишень мавпи…

                                                   Бики.

Заїхали в саму середину парку – тут починалася пішохідна частина нашої подорожі. Нам дали рейнджера з гвинтівкою часів англійських колонізаторів, та супроводжуючого хлопця біолога, який одразу потрапив у коло цупкої уваги нашого ботаніка Люби.

                                            Черепи. 

   

 Спочатку ми були ознайомлені зі зразками черепів найбільших ссавців, які зустрічаються у цьому парку: жирафи, зебри, бики, слони, свині, леопарди. І ми пішли шукати усіх цих тварин… Але нікого не побачилиL, зате, вже через годину нашої подорожі ми стали справжніми спеціалістами у питанні розпізнавання форм тваринного гівна!!!  Тепер я ніколи в житті не сплутаю, хто саме насрав на стежинці: чи величний неповороткий жираф, чи гамірний павіан, чи веселе поросятко Пумба. Лайна, залишеного леопардом ми так і не зустріли, та то, мабуть, і на краще!

Підйом був не дуже складним, але ноги після позавчорашнього марш-кидку «З-за хмар до плінтусу готелю», не згиналися зовсім, до того ж дощ припинився і почало добряче парити.  Петро йшов позаду і вичитував Софійці, що, якби вона мала стипендію у виші, то він би вдома обов’язково вирахував з неї гроші за це САФАРІ!!! Йому хоч є кому претензії висловлювати, а тут тільки сам собі! J

Єдине, що радувало – чудові види, які почали відкриватися навкруги. Галявини, зарослі соковитою смарагдовою травою, які всюди були порізані на шматки стрімкими потічками. Різноманітні пальми, тропічний ліс на схилі того самого вулкану Меру, яким ми милувалися ще з другої нашої стоянки Шира-кемпу ( як давно це було!!! ).

                                                  Квіти. 

  

 І ще: неймовірна кількість переплутаних у вологому повітрі ароматів тропічних квітів, від яких навіть починала боліти голова. Ні, по-справжньому вона почала боліти, коли ми зайшли до лісу, та підійшли до великих дерев, у листі яких ховалися цикади. Я не знаю скільки це було в децибелах, але  такий рівень шуму, без сумніву, дуже шкодить людському слуху. Якби мені просто дали послухати запис – ну ні за що не повірила б, що такий страшенний звук видають живі істоти!

Та от ми зайшли в прохолоду лісу, знайшли чудову річечку, хто мав бажання – скупався, або просто вмився, і життя почало покращуватисяJ!

                                                 Річка в лісі.

Далі йти не було сенсу, то ж ми повернули вниз, і через деякий час вийшли до глибокої ущелини, промитої в гірській породі невеличкою річкою, яка у цьому місці спадала достатньо вражаючим водоспадом.

                                                   Біля водоспаду.

Хлопці полізли там скупатися, але їх добряче ковбасило під потоками води, які падали на голову.

Наші супроводжуючі повідомили, що треба йти на ту галявину, з якої ми починали нашу подорож, бо туди зараз прийшли жирафи. Ми прискорилися, і через деякий час дійсно побачили десь близько десятка цих плямистих велетнів, які спокійно паслися посеред галявини. Вдалося підійти до них достатньо близько, і тут я зрозуміла: це ж картинка з дитинства!!! Африка, акації, жирафи… І лише верхівка Кіліманджаро вперто не хотіла позувати для наших фото. Ми бачили лишень нижні ділянки її схилів.

                                         Жирафи.

            

Але то нічого, головне, що нам поталанило з погодою на сходженні! Було б прикро, задертися на саму верхівку, та не побачити навкруги нічого, окрім хмар. Довкола, весело піднявши свої хвостики-пензлики бігали ікласті Пумби різних розмірів, десь у заростях голосили мавпи. Потім, на озері ми ще бачили величезну стаю горбоносих фламінго, безліч биків, яких, навіть довелося пропускати дорогою, зебр та якихось антилоп, розміром з добрячу коняку, та, навіть, отруйну гадюку.

Все це було нам в нагороду за години безрезультатних тинянь по схилах Меру.

Задоволені ми повернулися в Моші, та ще трішки побродили по місту у пошуках сувенірів та місцевого колориту.

                                                  Поліцейське управління в Моші.

                                Чаплі на акації посеред міста!

 Вперше побачивши на вулиці білу жінку,  спіймала себе на думці, що я сама себе не сприймаю вже як представника іншої, аніж місцеві, раси! Дивно, але то, мабуть, через ставлення мешканців Моші, звиклих до туристів, хоча, у цю пору року ми тут були чи не єдині з білошкірих, хто вештався по місту. Через те, що на тебе ніхто не дивиться відкривши рота, на тебе не звертають уваги ( як не брати сувенірні крамнички), ти дуже швидко відчуваєш себе тут доволі комфортно. Навіть сьогодні ввечері, знов завітавши до місцевого к а ф е на прощальну, так би мовити, вечерю, ми змогли таки замовити чіпси з куркою та ТОМАТАМИ! І, навіть двічі!!!

                                                      

       Епілог…

СумноLLL, але час нашого перебування в гарному містечку під Горою закінчився, і наступного ранку напівсонні ми прощалися з такими ж напівсонними працівниками готелю. Нас ще чекала довга дорога до Кенії, до аеропорту в Найробі. На танзанійському кордоні, на відміну від того, коли ми в’їжджали, було достатньо багатолюдно, тож деякий час довелося простояти в черзі, знов сфотатися і залишити відбитки, і от ми в Кенії. Тут ми зі Славком Х, маючи single візи по 50$, пройшли таможню за дві хвилини, а от тим, хто придбав візу за 20$ transit, знов довелося заповнювати по два листи А4 з обох боків, та отримувати ще одну візу за ті ж 20$! Це зайняло десь близько години часу, бо з боку Кенії під’їхало ще кілька великих автобусів, а пропускна спроможність, та повороткі якості персоналу тут в рази нижче, аніж в столичному аеропорті! До того ж, довелося втрутитися нашому водію , і сказати щось дуже авторитетне на суахілі, щоб нашим, нарешті, поставили візи. То ж, як вам важливо зекономити час та нерви, то беріть візу за 50 доларів, а 10 баксів економії ( 20+20=40) – то ціна за одну чисту сторінку у вашому закордонному паспортіJ!

Після цього нам довелося зробити ще гак через село, розташоване поруч, бо вчорашнім дощем було попсовано міст через річку, яка стала зовсім рудою та дуже бурхливою. Після такої їзди по бездоріжжю, та перед поліцейськими постами на дорозі, водій знов зупинився підкачати колеса біля «автосервісу» - брудної будки, зліпленої з якогось непотребу. Такого нещасного компресора я не бачила ніколи: обідраний, весь його шланг був замотаний скотчем, також вже страшенно подраним! Його довжини вистачило лише на те, щоб накачати одне колесо. Я подумала, що водій зараз розвернеться, та під’їде іншим боком… Наївна! Він завів авто, і ми помчали далі!

Перед Найробі утворився неймовірний затор: такої кількості величезних фур у декілька рядів  на протязі кількох кілометрів я не бачила ніколи в своєму житті! Але ми, протискаючись між усіма цими велетнями, доїжджаємо таки до аеропорту, прощаємося з паном Проповідником, який супроводжував нас до останнього, дуже дякуємо його та водія за їхню роботу, та йдемо на реєстрацію.

Нас чекає ще чотири години польоту до Шаржі, дванадцять годин на пересадку, на протязі яких ми дуже веселили подорожуючих арабів та індусів окупацією затишного куточка залу очікування і перетворенням його на такий собі циганський табір.

  

                                              Циганський табір.

 А потім ще п’ять годин до дому, у зиму, у холоди, та у вир  бурхливих подій, які ще тільки очікували нашу рідну землю та наш народ…

…але дні, проведені у серці Чорного континенту десятеро мандрівників з різних частин України залишать назавжди у своїх серцях і спогадах.

Велика подяка за гарну компанію:

            Нашому  Супергайду, та ідейному керівнику Сергію зі Львова, і його сину Юліку з Київа 

    

             Пану Ігорю( він же Доктор Лівінгстон, він же Бабу) зі Львова

                                                                                                                                            

                                                                    Любі зі Львова

                                                              Славкові-ЗАЗУ  зі Львова

                                                Славкові з під Хусту на Закарпатті

                                               Софійці та Петру зі Львова

                                                Ми з Андрюхою, з Харкова)))

                                   Слава Україні!!!